Все у нас було добре в родині, поки в сина вистачило клепки зізнатися моєму чоловікові в скоєному:
– Тату, здається Леська при надії… від мене…
– Ого, – тільки й вичавив з себе чоловік, – А чого «здається»?
– Бо вона така, що має багато хлопців… От і того…
– Чекай, чекай, сину, – каже Вадим, – Чого ж ти до дівчини ходив, коли вона така?
– Ой, тату… Не трави мені душу…
Вадим довго мовчав і нічого мені не говорив і даремно, бо я б одразу ту Леську з її матір’ю на місце поставила. Я б з ними й говорити не стала, бо доньку треба виховати аби вона по хлопцях не волочилася. А то тепер бігає і питає, хто крайній був!
А тоді мені Вадим і зізнався, що син йому все розповів.
– А ти що, – питаю я його.
– А що я можу сказати? Якщо його дитина, то хай одружується…
– Та ти що? Ти геть? Та як з Леською та одружуватися? Та вона стільки хлопців мала, як зірок на небі і щоб моя дитина таку та поруч себе ставила? Та з такими лише гуляють!
– А я проти того аби гуляв?, – насупився чоловік, – Я проти того аби дитину свою лишав!
– Та то ще треба доказати чия то дитина!
Не для Леськи я сина ростила! Я й не знала, що робити, як тут Марія, мати Леськи, мене серед дороги спиняє і каже, що треба аби син женився.
– Як женився, – кажу я їй, – А звідки ми знаємо, що дитина наша? Твоя гуляє зранку до ночі, а ми маємо ростити?
А вона очі закочує і каже, що то наш Сергійко її звів, що дитина в хаті сиділа і вона з чоловіком не знають звідки живіт виріс.
– Ага, НЛО надуло!, – зареготала я, – Я бачу яка вона вивбирана ходить, що таку спідницю порядна дівчина й не натягне, а мій син її звів. Тьху! Дитина не наша і все!
І на цьому я подумала, що питання вирішене, але ж ні. То такі, що як вчепляться, то вже все виссуть.
Причепилися аби Сергійко дав матеріал на тест. Я тоді синові сказала:
– Дитино, ти певен, що не твоє? Тоді давай і виведемо їх на чисту воду.
Пройшло достатньо часу, я вже Богу молилася аби відвів біду, як приходить Марія до нас з результатами:
– Ось чорним по білому написано – дев’яносто дев’ять і дев’ять, що батько Сергій.
– Але ж не сто!, – кажу я, бо я їх добре знаю.
– Ану мовчати!, – я аж присіла від слів чоловіка, – Маріє, йди додому. А я зараз до вас підійду…
Марія вийшла, а чоловік був такий блідий, що я його таким давно не бачила.
– Ти, Віро, вже забула свою молодість? То я тобі нагадаю, – каже і таке далі плете, що й на голову не налазить, – Я чого на тобі женився? Бо ти мені сказала, що при надії! чи я сильно хотів з тобою жити? Ні! Але я знав, що дитина нічого не винна і має мати тата… Я за свою помилку заплатив сповна! І тепер, якщо ти, Сергію, не женишся, то не получиш від мене ні-чо-го! Все перепишу онукові чи онучці. Щоб ви собі обоє це знали!
Він вийшов з хати і пішов до Марії.
Ми з сином заціпеніли… Я такої несправедливості від нього й не очікувала… І таке при синові сказати! Що колишнє згадувати?
Та я не кажу не допомагати, але ж в міру. А тут все переписати? Це як взагалі? Ну, оступилася дитина і що тепер? Треба ж бути батьком і пробачити, а не отак за якусь Леську заступатися!
Фото Ярослава Романюка.