– Їй треба лиш мої гроші, тільки й мови про те, що треба для дитини купити і все найкраще та найдорожче, бо наша донечка тільки найкращого і заслуговує!
І в моєму серці майже зародилося співчуття. Майже.
Справа в тому, що мій чоловік посунув мене з усюди, де я себе цінувала та реалізовувала. Бо саме я привела його до нас в офіс, коли його звільнили з роботи і попросила нашого шефа дати йому місце.
Той дав зі скрипом і обіцяв як тільки Любомир не буде справлятися – звільнить.
Я чоловікові допомагала і брала його проекти додому, доробляла і пояснювала, звичайно, що мої в цей час залишалися недороблені. Я намагалася все встигнути і ще й про нашу донечку Лізу не забути – нагодувати, все почистити і випрасувати на ранок, уроки вивчити і всілякі аплікації зробити.
Не дивно, що шеф мого чоловіка хвалив, а мені зауваження робив:
– Тепер я знаю, кого треба звільняти, – казав він.
Я мовчала, бо в родину треба грошей, а не мої виправдання. Згодом Любомир пішов на підвищення і роботи у мене прибавилося, чоловік не дуже вникав в деталі, йому був головний розмах, а все обрахувати і продумати – то вже мої клопоти.
Як часто буває, успіх закрутив Любомирові голову і він вже не бачив, де його харизма, а де мої недоспані ночі… Він приносив хорошу зарплату і почав проявляти свій нехороший бік.
А потім прийшов і каже, що його секретарка від нього матиме дитину і він, к порядна людина, має одружитися, щоб дитя було в законному шлюбі.
– А на Лізу тобі що?, – тремтячим голосом спитала я.
– Вона вже доросла – зрозуміє…
Дитина не хотіла розуміти і звинувачувала мене в тому, що пішов тато. Шеф мене звільнив з роботи, бо я в колективі напруги він не любив. Але при цьому дав мені пристойні відпускні.
Отак я водночас позбулася всього і ще й донька збоку говорила, що це я в усьому винна.
Ліза все чекала тата, що він поведе на морозиво чи в парк, спитає, як справи, але той витав у хмарах…
Ми поїхали на відпочинок з донькою, удвох на озера, де нас гризли комарі і жалі. Там і виплакалися і все між собою, на щастя, вияснили.
Додому приїхали знову рідні, ми удвох. А там якось буде.
Я не скоро знайшла іншу роботу, зараз якщо й беруть, то на таку зарплатню, що й прожити неможливо. Але я за все бралася, головне аби якось протягнути. Чоловік спочатку аліменти платив справно. Але потім почав затримувати і затримувати.
Виявилося, що він завалював один проект за іншим, спочатку це списували, що він молодий батько, але потім таки його некомпетентність вилізла на верх. Шеф мені зателефонував і запропонував вернутися на мою стару посаду. Але я відмовила, горда… Потім не раз хотіла пере телефонувати і попроситися назад, але майже силоміць себе стримувала.
Сорок п’ять пройшло в колі найрідніших і мене здивував пізній дзвінок в двері. Прийшов Любомир жалітися без жодного натяку на те, що згадав про моє день народження.
З порогу завів про те, що все виявилося не таким, як він собі уявляв, що жінка меркантильна, а він думав, що буде все по-іншому…
– Ти у мене ще була просто ідеальна дружина, – каже, а сам в очі заглядає.
– Ого, які слова в такий день, – кажу йому, – Але минув той час, коли я мріяла їх почути.
– Який «такий» день?, – спитав чоловік.
– У мене сьогодні ювілей, Любомире, сорок п’ять, а ти й забув… То й не треба більше згадувати. Прощай! Я нарешті закрила за ним двері! Вільна в сорок п’ять!
Фото Ярослава Романюка.
