Деколи погляд з боку трохи інший за той, що собі людина думає.
Отак було й з нею: жила собі в батьківській хаті з братом і горя не знала. Але доти, доки були батьки живі.
А далі все сталося трохи по-іншому: батьків не стало, а брат привів в батьківську хату дружину.
– А куди я маю йти, – питав він її, – Ти будеш сама в великій хаті жити, а я маю йти в комірне?
– Але я ще заміж не вийшла, – дивувалася Леся, – Хто мене захоче в тридцять років без власної хати?
– Не переживай, як вийдеш заміж – тоді й подумаємо, де маємо жити, – відповів брат.
Чи то через те, що не мала вона приданого в вигляді власного житла, чи просто ніхто гідний не траплявся, але Леся так заміж і не вийшла.
Працювала собі тихо в колгоспі, далі на фермі технологом і поруч з братом та його родиною.
З роками вона вже так звикла до цього, що вважала братових дітей мало не своїми і бавила їх та любила дуже.
Брат відділив їй кімнату, зробив інший вхід та коридор, кухню мали спільну і не ділили, що їхнє, а що не їхнє, бо всі працювали по господарству та їжу готували на всіх.
А вже. Коли їй стукнуло сорок, то Леся взагалі впала в розпач і я її дуже підтримувала:
– Та чого ти? Життя в сорок лиш починається, а ти плачеш!
– Ой, яке починається? Моє вже отак і пройде, – говорила вона.
І ось так сталося, що її брат Петро мав на роботі чоловіка, який овдовів і чи жартома чи ні, але сказав йому, що має сестру незаміжню, жінку добру та вправну господарку, але не ощасливлену шлюбом.
Той чоловік не одразу приїхав, але видно, самотність так допекла, що прийшов до Петра ніби в гості, а насправді подивитися на «молоду».
Леся нічого не знала, що вони собі там задумали, подала до столу, вся родина при неділі пообідала тим, що готують на неділю – голубці, борщок, пироги та котлети.
– Я такої смакоти давно не їв, – сумно сказав гість.
– А що вас дружина не годує, – ляпнула Леся, бо не знала, що чоловік вдівець.
– Не годує, – відказав той, – Вже рік як не годує…
Почав гість, якого звали Яків, розповідати Лесі про своє горе і натякати на те, що готовий її прийняти в себе вдома за дружину.
А Леся що ви думаєте? Вперлася рогами!
– Не піду, бо то чужа людина, я його зовсім не знаю і чого я буду на старості літ свій куток міняти за чужий дім, де я права не матиму, бо все жінка буде з кутків зазирати?
– Що ти маєш? Га?, – вже я не витримала, – Нічого твого нема, навіть тобі вхід в хату окремо зробили, бо ти не їхня родина! Що собі купила на зарплату одягнути – то твоє і більше нічого. Отак в тому окремому кутку і вік свій доживеш. А тут є ризик, але в таке болото, в якому ти живеш, можеш легко вернутися. Ще подивишся, що будеш мені могорич ставити, що я тобі добру пораду даю!
І отак вона зі скрипом і рипом таки пішла жити до Якова.
Через рік я її просто не впізнала – пані в модному шалику, губи підмальовані. Очі підведені – геть тобі чиста пані, а не та Леся, що з хустки по-молодицьки, ще материної! Не вилазила.
– Ти знаєш, Ларисо, – каже вона мені, – Таки ти мені добре нарадила. Не знаю, як Яків жив зі своєю першою жінкою, але тепер видно, що він усвідомив, як то треба з жінкою жити. Ми все робимо вкупі – на городі, на оборі, він мені й білизну поможе розвісити і м’ясо помеле. Золото, а не чоловік! Тепер я зрозуміла, що ти мені казала про наймитування та своє право.
Бо я таки настояла аби ми одружилися, хоч діти його й були спершу проти, але то вже мої діти і мої онуки. Я їм і сумки передам і онуків побавлю. Он на літо приїхали, то в мене як пасочки додому поїхали, бо я за ними дивлюся та припрошую їсти та й до роботи привчаю.
Отак, не завжди треба думати, що хтось вам хоче погане порадити і його думка не правильна. Отак сісти і подумати, замислитися над тим і хто його знає чи ви не станете щасливіші, як от Леся.
Фото Ярослава Романюка.
