fbpx

Кума моя у мене роки мало не ночувала, так любила наговоритися та насидітися. Бувало, що я зі зміни прийду, поки їсти наварю та поприбираю, прилягла б хоч на хвилинку, а вже кума на порозі

– Галю, що я тобі розкажу!

І сидить та розказує, що їй рот не закривається. І за свої проблеми і за чужі, що я з хати не виходила, а всі плітки в селі знала.

Звичайно, вона найперше говорила про свої справи – чоловік мало заробляє і не знати, куди гроші діває, свекруха її поїдом їсть, діти не слухаються і – що їй робити.

Мене питає, то й я відповідаю в залежності від ситуації, але я така людина не конфліктна, тому сама багато чого перетерплюю та попускаю, тому й поради мої не думаю, що їй підходили.

А чим більше ми зналися. Тим більше я бачила, що їй і поради чи розради від мене не треба. А лиш треба вуха, які будуть слухати. Тому я отак сидячи куняла та махала головою, поки кума моя у мене днювала.

Звичайно, що вона й на вечерю лишалася і ще жодного разу від мене не пішла без частування. Чоловік сміявся, що кума у нас живе, а додому ходить лише ночувати.

Чого я так все це терпіла? Бо звикла, що куми, родина, то треба всіх вислухати та почастувати, бо то не гарно чинити по-іншому. Я собі й в страшному сні не можу уявити, що я б їй сказала: «Кумо, я з роботи геть не виспана, йду лягати, прийди пізніше». Чого я не могла того сказати? «Бо так не робиться».

Аж ось прийшлося й мені перед кумою душу вилити та грошей у неї попросити. Отут я й зрозуміла, як себе треба вести з людьми, які тебе обтяжують.

Бачила я давно, що мій Дмитро в чарку заглядає, але, коли працював, то я думала, що він лиш на вихідні собі може таке дозволити. Але бамкнула пенсія і мій Дмитро щодень в генделику. Вся пенсія туди йде, а в хаті нічого не роблено.

– Я на пенсії, маю право, – отак мені каже, а я вже сили не маю те виносити.

Я вирішила все зробити по-тихому, щоб ні діти не знали, ні свати. Дізналася про лікування і не вистачало мені ще тисяч п’ять – сума невелика, але от не мала і все.

Якраз прийшла кума Ніна і давай мені свої жалі виливати. А я їй і кажу:

– Ніно, ану змовч трохи. Я тобі про себе скажу, – і давай їй розповідати та гроші просити, – Ти не подумай. Я з пенсії тобі все віддам, бо не хочу аби діти чи хто в селі знав, а ти ж наша.

Кума очі округлила та й каже:

– Та хто його виправить? Хіба могила і то не точно. Відішли до матері віку доживати та й усе. Ось послухай, що мені Ганька казала біля церкви…

Я отеретіла! Отак, як від мухи відмахнулася! Що означає відіслати до матері? Він що, бандеролька? І просто паскудство, що людина, до хати якої ти приходиш для тебе нічого не означає, на рівні льотки від Ганьки.

Тоді я встала і сказала, що маю йти шукати грошей.

– Ти що образилася? На правду не ображаються!, – сказала кума на виході.

Я тепер сиджу і думаю чи не понесла вона по селу про Дмитра? Я не вмію сваритися, а як уявлю, що прийдеться з нею ставати до вияснення стосунків – то аж ноги терпнуть. Може, не треба було її отак витурювати з хати? Вона як зла, то такого ще приплете, що дай боже.

А з другого боку – тоді вона до мене не приходитиме, що вже мені легше на голову та на руки. Але сумно мені, що я отак все життя своє мовчала, а тут і відповісти достойно не зможу.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page