Я сиділа на лавочці і поглядала на онучку і її нову знайому, а чи поділиться іграшками чи ні? Я так зосередилася на цій виставі двох характерів, що не звернула уваги, як якась жінка сіла навпроти мене. Через якийсь час я майже фізично відчула, що мене просто свердлять поглядом.
Я подивилася на незнайомку, яка справді не зводила з мене погляду. Я не дуже здивувалася, бо все життя працювала в освіті і мене знають багато людей. Я вирішила усміхнутися людині і кивнути. Проте, цей мій ввічливий жест змусив обличчя жінки перекоситися.
Хоч я й прийняла незнайомку за освітянку, але вона була так крикливо одягнена з таким невластивим для нашого віку яскравим макіяжем… Проте, вона здавалася мені знайомою…
Жінка не витримала і підсіла до мене, все так же дивно поводячись.
– Доброго дня, – сказала їй я.
– Ти мене не впізнаєш?, – спитала жінка, а я все думала, хто ж то може бути, – Не думаю, що ти могла мене забути. Адже це зі мною тобі чоловік зрадив!
І я впізнала цей вираз очей, густо обведений чорною підводою… Так і є.
– Добре, що тоді я не пішла до кінця, бо отак би й про скніла в цьому місті, а не стала безмежно щасливою!
– Я згадала, кого ти мені нагадуєш, – сказала їй я, – Лисицю з байки про кислий виноград… Не забрала, бо не могла, а тепер йди звідси, ти мені заважаєш.
Жінка пішла на високих підборах, якось дивно йдучи, наче й з викликом, але при тому по-старечому.
В той день я відчула, що трапилося щось непоправне: Олег не вмів брехати і він буквально мучився через свій вчинок, він цілий день пролежав після корпоративну.
Потім кілька місяців був наче шовковий, виконував всі мої прохання…
На той момент нашій старшій доньці було п’ять років, Олег її просто обожнював і залюбки з нею гуляв.
А тоді мені почали підкидати листи.
Я спочатку здивувалася, що робить конверт у мене на робочому столі, а, коли відкрила листа і прочитала одне речення, то подумала, що то не за адресою. «Ваш чоловік вам зраджує», – ось таке речення було написане.
Я знала, що він нікуди не бігає, от просто знала, передчуття того, що щось відбулося почало тільки утверджуватися.
Листи приходили чи не щотижня, а потім прийшла і фотографія – мій чоловік обіймає жінку з очима, які густо обведені чорним олівцем…
Я побігла до мами за порадою, а вона ще й сестру мою покликала.
– Виганяй його геть, – переконувала мене сестра, – Він не зупиниться, це така природа! Тільки раз пробачиш і все! А так хоч з гордістю підеш!
– Доню, – говорила інше мама, – Хто його знає, що там було? Твій чоловік видний і добрий, вас любить з Женькою, не п’є, не палить, зарплату відкладає на квартиру… Та будь-яка жінка за нього вчепиться руками і ногами, а ти отак віддаш просто-напросто? Ти добре подумай, не спіши!
А я не знала, що мені робити. Мене нудило від цієї всієї ситуації, від листів і Олегового запопадливого ставлення…
Потім я зрозуміла, що мене нудить і від ще чогось.
Мама зраділа.
– Ось бачиш, буде у вас ще маля і все налагодиться.
– Ну ти й.., – говорила сестра, – Нічого й з двома тобі допоможемо, тільки вже йди!
Олег справді зрадів новині і якось аж заспокоївся, а я все не могла зрозуміти, що ж мені робити, адже листи приходили.
«Це ж треба так себе не поважати, щоб вчепитися в чоловіка. він давно тебе не любить, а живе лиш через дитину», – прочитала я в черговому листі і якось мені стало не дуже добре.
В лікарні мене чекав блідий Олег, він відвіз мене додому і забрав мої речі з роботи. Мені потрібен був спокій…
Думаю, що він знайшов листи, бо впав переді мною на коліна і сказав:
– Будь ласка, пробач мене, я не уявляю свого життя без вас з Женькою! Прости! Прости! Прости!
Я кивнула… Думаю, я не так пробачила, а просто забула за той епізод. Далі нас закрутило життя – ще син з’явився, переїзд в нову квартиру, дорослішання дітей, їхнє вільне плавання, одруження, онуки… Ми добре живемо з Олегом і я зовсім не шкодую, що тоді йому пробачила. Я впевнена, що подібне більше не траплялося!
Фото Ярослава Романюка.
