– Мішко, вставай, пора на роботу! – потрясла чоловіка за плече Люба.
– Не тряси мене, не піду на роботу, – відповів Михайло і відвернувся. Дружина розсміялася:
– Це що ще за новини? Все, вистачить, погуляв. Відпустка скінчився, весілля пройшло. Пора і за роботу. Справ же скільки!
– Сказав не піду, значить, не піду. На моє місце вже іншого прийняли. Заяву на відпустку написав з подальшим звільненням. Ось так. Відстань. Дай поспати.
– Та ти що і справді звільнився? Ой, телепенько, ти що накоїв? Таку роботу вдень з вогнем не знайдеш, а він, будь ласка, комусь подарував. Гаразд, – примирливо сказала дружина, сподіваючись, що це все жарт, – ти пожартував, я посміялася. Вставай, сніданок холоне.
– Люба, ти, що зовсім не втямиш? Я… не працюю з сьогоднішнього дня.
– Ти з глузду з’їхав? З чого це раптом ти не захотів працювати? Як жити далі будемо? Моя пенсія маленька. Ну, яка причина все-таки, га? – розбушувалася Люба, зрозумівши, що її благовірний не жартує.
– Втомився, чесно сказати. Ось останню доньку заміж віддали, тепер у мене немає ніяких турбот. Сама поміркуй. У нас п’ятеро дітей. Три сини і дві дочки. Всіх підняли на ноги, відучили. У всіх професії, на хороших місцях працюють.
Скільки сили було вкладено ?! Ось останню доньку Машу заміж віддавали, уявляєш, вже не було сил. Думав прямо там упаду з нападом. Але, нічого витримали. Тепер пора на спочинок. Відпочивати буду.
– Все сказав? А на що жити зібрався,? Гаразд на пенсії був, сказала б, гроші отримує. Тобі до пенсії два роки залишилося. Потерпи.
– Не витримаю, чую, загнися на роботі.
– Нічого, не загнешся. А, хто цікаво, тебе годувати буде ці два роки.
– Діти прогодують. Їх п’ятеро. Як – небудь батька голодним не залишать.
– Що? – задихнулася від несподіванки Люба, – ах, ти безсовісний, у дітей з рота шматок хліба хочеш видерти? Безсердечний. Дармоїдом надумав стати? Не дам, а, ну вставай! – вчепившись за рукав, потягнула Михайла дружина. Чоловік махнув рукою, та й відлетіла до стіни:
– Не казися, сказав, що не піду, значить, не піду, ти мене знаєш, – миролюбно і при цьому твердо сказав Михайло і знову відвернувся до стіни. Люба занадто добре знала твердий і притому впертий характер чоловіка. Вражена Люба, забувши навіть про сніданок, вискочила з дому і побігла до сусідки, баби Зіни.
– Ой, бабо Зіно, що твориться, що твориться? Що з чоловіком сталося?
– Ти Віддихайся, Люба. Ну і що таке твориться з твоїм чоловіком? – спокійно запитала усміхнена бабуся, баба Зіна. До неї всі біжать за порадою. Мудра жінка.
– Не хоче працювати, втомився, каже. Йому лише два роки залишилося до пенсії, паразит. Як його напоумити, не знаю. Може, напоум якоюсь порадою?
– Не дивно, що твій Михайло втомився. Це ж, скільки сили треба, здоров’я, щоб п’ятьох підняти, та в житті влаштувати, га? Надірвався твій чоловік, ось що скажу. Спокою йому хочеться.
– А мені спокою не хочеться? Ось все про дітей думаю. А йому, негідникові і місяць не світи. Всіх влаштували, нічого не скажу. А хто їм допомагати буде?
– Твоя жіноча натура така, на квочку подібна, лиш би квоктати. Що скажу, чоловічка не чіпай, а то зараз, як розійдеться. Йому зараз спокій, та ласка потрібна, а там все владнається.
– Я йому зараз влаштую і спокій, і ласку покажу, ось діти приїдуть, мізки вставимо неробі, – рішуче заявила Люба і пішла додому.
Через тиждень приїхали всі діти. Люба кожного обдзвонила і просила прибути на сімейну нараду. На питання, що сталося, слізно говорила, що батько з розуму сходить, в дармоїдство вдарився, і потрібно усім зібратися, мізки вправити йому. У неділю, до будинку стали з’їжджатися машини.
Люба і Михайло радісно зустрічала кожного з дітей, онуків. Все кругом наповнилося дитячим сміхом і молодими голосами. Пообідали галасливою компанією, внуки втекли на вулицю, невістки прибрали посуд зі столу. Запанувала незручна тиша. Михайло сидів і чекав, він відчував, що неспроста всі діти одночасно приїхали. Старший Олексій кашлянув:
– Ми це, батьку, хотіли запитати у тебе, ти що це надумав не працювати?
– Втомився я, діти мої. Хочеться трохи відпочити.
– А зараз що робиш? Відпочивай, ніхто не проти, а роботу кидати навіщо? Тобі до пенсії терміну як кіт наплакав залишилося, – подав голос середній син, Артем, – два роки всього. Стільки років працював, вже дотягнув би.
Молодший Сергій і дві доньки мовчали, сподівалися на старших. Люба теж примовкнула збоку. Михайло випростався і сказав.
– Я, діти мої, дійсно втомився. Ось чую, недовго мені тягти залишилося. Вирішив на два роки раніше перестати працювати. Стажу у мене більше сорока років, з лишком вистачить на пенсію.
– А ці два роки, чим годуватися, будеш, га? – з викликом запитала дружина.
– Сподіваюся, що п’ятеро дітей зуміють мене прогодувати на цей термін, а там і пенсія настигне, – відповів Михайло. Всі заворушилися. Старший знову перший почав:
– Я, наприклад не можу тобі посилати гроші, ось тільки кредит оформили, нову машину купувати будемо. Так що, батьку, вибачай.
– І ми теж в такому ж стані, донька вчитися в музичній, там витрати чималі, ще до репетитора ходить на англійську, там теж гроші потрібні, не ображайся свекре, але ми теж пас, – відповіла дружина Артема. Син мовчав.
– Батьку, і у мене ремонт , до зими закінчити треба, потім її продати і купити з доплатою іншу, більшу, – наважився сказати молодший Сергій.
Доньки разом заговорили, переконуючи батька в своєму скрутному становищі.
В кімнаті стало шумно, кожен з дітей доводив один одному про важливість майбутніх фінансових витрат. Молодша Марина зі сльозами сказала:
– Ми хотіли в квартирі всю обстановку змінити. Уже навіть в розстрочку меблі замовили. Сподівалися на тебе батько, а ти?
Люба тріумфувала. Вона встала, все стихли.
Ну, ось бачиш Михайлику, яке їм, дітям твоїм? Ось, який ти батько після всього цього? У всіх проблеми, турботи. Їм допомагати треба, а ти від них тягнеш. Ну як тобі не соромно? Так що давай, вистачить байдикувати.
Ти працівник хороший, місце знайдеш. Завтра з ранку на пошуки роботи, колишню необдумано втратив. І без заяви про прийом на роботу, додому не повертайся. Зрозумів? Ось всі діти сидять і чекають твоєї відповіді.
– Зрозумів, я зрозумів. Ех, діти, я вас п’ятьох виростив, а ви одного батька прогодувати не хочете, – глухо сказав Михайло і вийшов з кімнати. Діти роз’їхалися. Михайло дійсно ранок пощастило, його пошуки закінчилися прийомом на роботу, правда не таку грошову, як була раніше, але вважати можна нормальною.
На наступний день Михайло під добрі побажання дружини пішов на роботу, і не повернувся. З лікарні прийшла звістка, не стало Михайла. На роботі погано стало. Відвезли на «Швидкій». Не врятували.
Тепер Люба живе одна на крихітну пенсію. Діти відвідують, але рідко і то більше доньки, ніж сини.
Автор: Zhyttya v Berezivtsi.
Фото ілюстративне.
