Ніхто з оточуючих не бачив схожості між Світланкою та її матір’ю. Особливо старалася сусідка тітка Нюра. Олександра – жінка яскрава, помітна, в плечах широка. Волосся – як у коня хвіст. А Світланка що? Мишеня. Худенька, волоссячко тьмяне, носик гостринкою. Ну точно мишеня. Така ж спритна – не впіймаєш.
– Ой, не в матір. Ой, не в матір, – говорила тітка Нюра, стоячи біля паркану і похитуючи головою.
– Мамо, а я твоя? – запитала раз маленька Світланка.
– Звичайно, моя! Ти моя і тільки моя найулюбленіша і єдина!
Схопила доньку і давай лоскотати і реготати. І Світланка слідом за нею тоненько заливається:
– Ой, мамо, лоскотно!
Потім років в тринадцять знову запитала. Нагулялась з подружками, прийшла додому – Олександра на ліжку лежить. У неї тоді проблеми вже почалися зі здоров’ям, головний біль дошкуляв. Лягла Світланка поруч, обняла матір.
– Мамо, а я твоя?
Олександра повернулася до неї:
– Ну звичайно, зіронько. Чия ж ти ще?
Потім за голову притягнула доньку до себе і губами до чола крізь ріденького чубчика притулилася. Так і лежали. Тільки у Олександри думки всякі в голові крутилися. Зрозуміла вона, звідки ноги у доньчиних питань ростуть.
…
– Здрастуй, Олександро, проходь. Ти у справі чи просто по-сусідськи?
– Та не знаю, як і сказати, тітко Нюро. Начебто і по справі.
– Ну тоді сідай – чай будемо пити.
Важко носила Саша дитя. Довгоочікуване. А тому слухалася вона фахівців беззаперечно і берегла свій живіт, як найбільшу коштовність. Навіть від чоловіка пішла спати в іншу кімнату. У пам’яті живі ще були попередні невдалі спроби.
Майже доносила вже. Майже. А тут побачила чоловіка з іншою. Прямо на вулиці, здалеку. «Господи, – подумала. – Чому ж безсовісні такі. На людях за ручки тримаються. Мене ніколи так не тримав».
І схопилася за бік. Потім за якогось чоловіка вчепилася. Той відразу залементував:
– Швидку! Викличте хтось швидку!
Дивиться Саша, а до неї чоловік біжить…
Відкрила очі, побачила обличчя акушерки. Облизала засохлі губи.
– Хто у мене був?
– Тихіше ти. Не можна тобі поки вставати.
– Скажіть, хто у мене був.
– Дівчинка.
Коли Олександра вже могла вставати, в палаті з’явилася Олена – худенька, бліда вісімнадцятирічна дівчинка. Лікарі та медсестри чомусь дивилися на неї несхвально і поводились з нею холодно. Передачки Олені ніхто не носив.
А потім з уривків розмови між медсестрами, яку в коридорі підслухала, дізналася, що Олена від дитини відмовилася. Схопила одну з сестер за рукав:
– А хто у неї?
– Дівчинка, – здивовано відповіла та.
На наступний день прийшла до завідуючої.
– Я візьму цю дівчинку!
– З глузду з’їхали ?! Як ви собі це уявляєте?
Саша сіла на стілець перед нею, зціпила пальці.
– Допоможіть! Я вас благаю.
Від Сашиного погляду жінка застигла.
Потім, коли вперше взяла в руки згорток, сказала:
– Яка світленькая. Світланою буде.
Чоловік заявив:
– Чужу дитину не прийму.
Добре, що не продала в рідному місті батьківську домівку.
– Так ось ми зі Світланкою і приїхали сюди. Пізня вона у мене, бачите, тітко Нюро? – посміхнулася Олександра.
Тітка Нюра стиснула губи, подумала.
– Ти, Олександро, не переживай. Від мене жодна жива душа не дізнається.
– Та я не переживаю, тітко Нюро.
– Тьотю, мама у вас? – пролунало з сіней.
І тут же відчинилися двері.
– У мене, у мене. Бач, як за матір турбується, швидконога. Заходи, чаєм пригощу.
А потім Світлана раптом почала змінюватися. Волосся з білястого стало світло-русявим, зникла підліткова худощавість, і вся вона налилася, як яблучко. У ріст теж витягнулася. Приємна стала, усміхнена.
А в вісімнадцять Світланиних років Олександри не стало. Залишилася дівчина жити в материному будинку.
Якось сиділа Світлана біля вікна. Бачить: сусідка тітка Нюра йде, однією рукою за бік тримається, другою – за паркан. Вискочила з хати як була – в тапочках.
– Тьотю Нюро, що з Вами?
– Щось зле мені, Світланцю, присісти б. Ох, віддихатися не можу.
– Я в медпункт збігаю. Я швидко! – на ходу крикнула Світлана, посадивши сусідку на лавку.
Місцева фельдшерка організувала машину, і тітку Нюру відвезли в районну лікарню.
На наступний день Світлана прийшла її провідати. Тітка Нюра лежала на ліжку, накрита чистим білим простирадлом, і з задоволенням спостерігала, як Світлана викладає на тумбочку пляшку з домашнім морсом, велике червонобоке яблуко, чашку, мило.
– Я і окуляри Ваші прихопила, тітко Нюро, і почитати Вам ось принесла. Може, ще що треба? Ви скажіть, я завтра привезу. Як годують тут?
Тітка Нюра посміхнулася.
– Нормально годують, дівонько моя, нормально.
Потім подивилася на неї, думаючи про щось.
– Хороша ти, Світланко, добра. Вся в матір.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
