Того дня я написала собі листа, щоб не забути і через роки не пробачити. Я описала кожну секунду того, що відчувала, коли чоловік покинув мене з малою дитиною, з особливою дитиною.
Ні, я не переживала, що залишуся без чоловіка. Я розуміла, що залишаюся без тих кількох гривень, що давав мені чоловік на прожиття і як тепер бути з Владиславом, адже йому потрібно купа грошей на реабілітацію…
І знаєте, мені той лист потім пригодився.
Як я мріяла вийти заміж за Тараса, Господи, це було якесь потьмарення, бо я нікого не слухала, навіть, свою маму.
Ну то й що, що він такий? Він зовсім не пихатий, просто на все має свою думку і такі чоловіки завжди в житті проб’ються.
Тим більше, що він кохає мене!!!
Мама лиш хитала головою…
– Доню, та вони хочуть виглядати наче з картинки для всіх. А то ж життя всяке буває. Як ти тій картинці не відповідатимеш, то що він зробить?
Я тільки рукою махала – дурниці! Я ж гарна!
Але якось я раптово погладшала, коли зрозуміла, що при надії. Лице змінилося, я теж, емоції просто били через край…
Тарас почав нервувати та вказувати мені на недоліки.
– На кого ти стала схожа? Надіюся це пройде після появи дитини!
Ніякої підтримки від нього не було – ні на консультації, ні на огляди… В пологовий я їхала з мамою…
Владик виявився не дуже здоровим. Потрібні були гроші на різні процедури, а я не могла сказати своєму чоловікові, що в його ідеальному світі я ще й дитину привела таку.
Мама мовчки давала мені гроші і я за все платила, старалася брати в Тараса лише на необхідне, але й це його дратувало:
– Дитина вічно плаче, що з вами взагалі таке? що одна, що друге – суцільне розчарування!
А потім він зібрав речі і все.
Я не могла повірити, щ він мене отак покине в скрутну хвилину.
Я пішла його благати вернутися.
Я стояла там в його офісі мало не долі, я плакала і просила допомогти синові, але з кожним моїм словом його лице лиш червоніло.
– Що на світ привела – те й виховуй! А мені такого не треба! Навіщо я взагалі з тобою зв’язався? Я лиш даремно час свій згаяв!
Я тоді прийшла в нашу орендовану квартиру, Владик плакав і мама його заколихувала, я зайшла в ванну і подивилася на себе і сказала:
– Ніколи не забути. Ніколи не забути. Ніколи не забути.
Взяла якийсь листок і почала записувати все сказане і зроблене Тарасом.
– Доню, ми справимося, ти тільки не хвилюйся, – мама мене обійняла і я страшенно була їй вдячна за ці просто обійми.
Спочатку намагалися з мамою чергувати роботу, але потім мама звільнилася з роботи, щоб допомагати з Владиком, він потребував індивідуального підходу.
Я поїхала за кордон на заробітки і за три місяці мені вдалося на фруктах і овочах заробити пристойну суму. Далі їздила ще і ще, бачила, що результат є і хоч мій хлопчик і повільніше розвивався, але розвивався!
Далі мені пощастило знайти гарну школу для таких діток в Європі і я перевезла туди сина. Це вдалося завдяки моєму чоловікові Томасу, якому я буду вдячна повік!
Я мала право жити і працювати вільно, моя дитина на очах розквітала і вчилася.
Владик отримав чудову професію – веб-дизайнера і вже добре заробляв. Тільки я бачила, що він трішки відрізняється від однолітків, але зовні – це був звичайний хлопець.
Я жила абсолютно щасливою жінкою, мама двох діток, люблячий чоловік, мама зі мною, що ще хотіти?
Аж тут повідомлення з минулого через двадцять п’ять років… Як я й думала – від колишнього чоловіка.
Відкрила з цікавості.
Він писав, що хоче аби я йому допомогла перетнути кордон під приводом того, що його син неповносправний. Далі я перестала читати і заблокувала його.
Навіть через стільки років він не став кращою людиною. Аж дивно.
Фото Ярослава Романюка.
