Я дивилася на свою майбутню невістку і не розуміла, де ж я прогадала, де ж я синові не пояснила, де я недопрацювала. Він же завжди тримав мене за руку і питав: «А чого…» і я пояснювала причинно-наслідкові зв’язки… А зараз вони просто от перед ним: причина і наслідок, а син щасливо усміхається і каже:
– Мамо, це Софія, моя майбутня дружина.
А я вже бачу, що ніякого толку з неї не буда. Я ж жінка, я такі речі відчуваю.
Софія вся аж прозора, не знаю чи за фігурою слідкувала, але пізніше все показало, що то родинне.
Взяла я дітей жити до себе, хоч подруга Віра й казала:
– Ти ж ще молода жінка, навіщо тобі вони під боком?
– Ну як навіщо? А де ж вони жити будуть? Михайло на квартиру хіба заробить в своєму офісі? А вона вже при надії і майже з кімнати не виходить… На які гроші вони житимуть?
– Ой, а ти думаєш, що вони твоє цінують?, – не вгаває Віра, – Та вони тобі й «дякую» не скажуть!
Вона як у воду дивилася. Я пробувала якось з невісткою подружитися, то вареники попрошу вийти на кухню ліпити, то пиріг допомогти спекти. А вона така:
– Ваша кухня і ви там ґаздиня, а я заважати не буду, – і дверима перед носом хлоп.
Ну, чекай, господиня господинею, але ж я то все купую, несу, варю, подаю. Та я вже й стомилася бути служницею ще й для якоїсь Софії.
Я довго думала, а тоді сказала, що роз’їжджаємося: я в однокімнатну, а вони в двокімнатну і ледве дочекалася такого варіанту і зітхнула спокійно: очі не бачать, але серце.
Ох! Нічого я синові не говорила про неї, бо ж уже пізно, але ж бачила я добре, що нічого путнього вона на світ не приведе.
І як у воду дивилася: в онука з самого народження серденько слабке.
Я приходила до них няньчити його, то як, знаєте, привиди – прозорі і білі…
«Сину, сину, що ти наробив», – думала я собі, але що вже казати?
Я ще й другу роботу собі знайшла, щоб якось йому допомагати на збирати на лікування.
А потім він мені телефонує і каже, що треба негайно везти за кордон, якщо хочемо аби Назарчик одужав.
– Мамо, я машину продам і квартиру треба продати, бо інакше не варіант.
– Сину, де ж ви будете жити? Я свою продам, а ти машину і якось воно буде.
Я все продала, ще й заощадження взяла і все віднесла синові. Софія чи не вперше якось до мене приязно поставилася, але мені те було десь. Я не хотіла з нею жити разом ні за які гроші.
Може, й не правильно таке думати, але ж… Ти відповідальна за того, кого на світ приводиш… То як ти маєш якісь проблеми – чого не сказати?
Поїхала я до Віри жити, а вона така здивована і спантеличена, а далі й каже:
– Любо, я тут зійшлася з одним чоловіком… Ти не вчасно… Але у мене є в селі хата, то ти туди їдь, я тобі дам ключі.
Отак в свої п’ятдесят сім років я залишилася без житла, заощаджень і свого звичного життя.
Хата була сільська, але село не глухе, а скоріше міського типу, хоч на окраїні… Тиша заспокоювала мої нерви. А звістка про те, що все пройшло успішно з онуком – вона мене не те, що ощасливила, а якось я вже ні на що сили й не мала. Хотілося просто впасти і спати тижнями і роками.
Читайте також: Після слів чоловіка я оніміла. Подумати лишень так перекрутити все аби прикрити сусідку! Але ми з сином цього так не подаруємо!
Встала тільки заради того аби побачити онука, який вернувся… Побачила його рожеві щічки і на душі стало легко – все не дарма.
Син просив у них залишитися та й Софія подавала голос, що мені зобов’язана, але я не хотіла…
– Мамо, дякую, – сказала вона мені, – Ми заробимо на нову квартиру і ви будете жити в місті.
Я кивнула… Ну, хоч подякувала, а там буде видно. Поки маю сили, то треба на себе надіятися, бо як вони про другу дитину подумають, то я вже не знаю, що й буде.
Фото Ярослава Романюка.
