Мама віддала мені бабусин перстень. Подарувала. Перстень не старовинний – радянських часів, такі у всіх були з рубіном. Дивний дизайн (якщо це взагалі можна назвати дизайном), та ще й завелике мені. Носити таке не будеш. Я вирішила, що раз перстень мій, то можу з ним робити , що хочу. Пішла і поміняла його в ювелірному магазині на гарну каблучку, яка мені дуже сподобалася.
Подзвонила мамі поділитися радістю від своєї вдалої покупки, а вона мені сцену влаштувала.
— Як ти могла це зробити? Як могла продати мою каблучку без мого дозволу? Адже це не просто каблучка, а пам’ять. Сімейна реліквія.
Я намагалася пояснити, що раз річ тепер моя, то я маю право нею розпоряджатися. Але марно. Мама мене навіть не слухала. На цьому і попрощалися. Через якийсь час зателефонувала, але я на неї була так ображена, що не стала розмовляти. А вона мені по електронній пошті написала, що я, напевно, права. Типу, носи, дочка нову прикрасу із задоволенням і пам’ятай про бабусю щоразу як на неї поглянеш.
А яке тепер задоволення після такого? Виходить, що ту каблучку мені не подарували, а передали на зберігання, раз я нічого не можу з нею робити. А навіщо мені це? Дивна ситуація. Дуже прикро, що мама так себе повела. Тим більше, що бабуся жива, і відносини у неї і з мамою, і зі мною досить напружені. Яка пам’ять якщо вона ще жива і здорова настільки, що нам спокою не дає?
Може ви мені поясните, що ж не так? Я мала отих десять грамів золота що? В рамку поставити і дивитись на той несмак, чи все життя чекати тримаючи його в скрині доки у мене не з’явиться донька щоб передати у спадок пам’ятник відсутності бачення прекрасного?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
