Рано вранці, коли Світлана увійшла на кухню, її зустріла стривожена мати.
— Доню, мені треба з тобою серйозно поговорити, – заговорила мама тихо, щоб її випадково не почув зять. — Твій, я сподіваюся, ще спить?
— Спить… – злякано відповіла Світлана. – А ти чому говориш таким тоном? Щось трапилося?
— Поки що, нічого, — ображено насупилась мама.
— Чому поки що? — Ще більше злякалася дочка.
— Не знаю чому, — мама примружила одне око, — але мені здається, що незабаром у нашій сім’ї станеться щось не лихе.
— Мамо не лякай мене, — вигукнула дочка. —Швидше кажи, що може статися.
— Тихо! – зашипіла злякано мати. – Заради Бога, не розбуди свого чоловіка!
— Чому?
— Тому що я хочу попросити тебе, дочко, щоб ти попросила свого чоловіка… — Мама осіклася і пильно подивилася на дочку. — Скажи йому, що він…
— Мамо, чому ти замовкла? — Вигукнула нетерпляче Світлана. – Говори, про що я маю попросити Віталіка? Про щось серйозне?
— Так! — Мама, все ж таки, наважилася сказати те, що крутилося у неї на язику. – Я хочу, щоб твій чоловік не називав мене мамою.
– Що? –здивувалася Світлана.
— Що чула.
— Але чому? — Дочка уважно подивилася на матір, перевіряючи, чи вона не захворіла. — Мамо, деякі тещі мріють про те, щоб зяті називали їх мамами. А ти що, не така, як усі чи що?
— Так, я не така.
— Але чому, мамо? Ти можеш відповісти чому?
— Можу, — не дуже впевнено кивнула мати. — Коли твій Віталій називає мене мамою, мені стає незручно.
— Як це незручно? Ти що, його соромишся?
— Ще чого! – спалахнула мати. — Чого я маю його соромитись. Він живе в моєму домі, між іншим.
— То в чому ж тоді справа?
— Я не знаю, дочко. Але я одразу стаю якоюсь не такою… Якоюсь доброю…
— А хіба ти зла?
— Ні. Але я хочу бути з твоїм чоловіком суворою. Розумієш?
— Не розумію. Навіщо тобі треба бути з ним суворою? Він що – учень, а ти його вчителька?
— До чого тут вчителька? Я не хочу, щоб він сів на шию!
— Кому?
– Мені. І тобі. Тобто – нам. Бо дивись, що виходить. Він живе в нашому домі лише місяць, а почувається так, ніби прожив тут усе життя. Розумієш?
— Але ж це чудово.
— Що тут чудового? Ти бачила, яким веселим він прийшов учора з роботи?
— Звичайно. Вони вчора на роботі відзначали закінченні важливого проекту. У них, нарешті, прийняли проект, уявляєш? Вони пихтіли над ним цілий рік.
— Мені байдуже, що відбувається у нього на роботі! – відрізала мати. — Але він не повинен приходити з роботи у такому стані. Тебе це не турбує?
— Але ж він прийшов не пізно, мамо. І зрештою… Ти що, сама ніколи не була на банкетах?
— Та не в банкетах справа, Світлано… — Мама знову перейшла на гучний шепіт. — Я вчора хотіла зробити йому зауваження, а він… — Мама знову осіклася і замовкла.
– І що зробив Віталік? — Напружилася Світлана. — Я пропустила щось важливе? Чому я нічого не бачила?
— Ти в цей час була у душі. І я тільки почала вимовляти свої суворі слова, як він підійшов до мене, і каже:
«Не гнівайтесь, матусю. Вам не личить, коли ви гніваєтесь…» Уявляєш?! Він мене ніколи так не називав, і раптом!.. Матусю… Його прорвало, розумієш… Тому що він був під мухою… У такому стані чоловікам усе до снаги!
— Треба ж… — Світлана чомусь посміхнулася. — І що ж було далі?
– Далі? — нервово перепитала мати і насупилася. — Далі я сказала йому: «Віталію, не треба зі мною так розмовляти!»
— А він?
— А він назвав мене ще й матусечкою. Каже: «Матусечко, ну, що ви справді як не рідна…»
— І все? — Світлана готова була розсміятися.
— Не смійся! — Вигукнула мама, але відразу згадала про сплячого зятя і знову люто зашепотіла: — Бо це зовсім не смішно.
— Чому не смішно?
— Тому що потім мені довелося посміхнутися. Я не хотіла, але мої губи самі… Розумієш? Губи самі розпливлися в посмішці!
— Так це ж чудово.
— Що тут чудового? – не здавалася мати. – Я не звикла до такого звернення. І якби він не називав мене такими словами, я обов’язково поставила б його на місце. А тепер…
— Що тепер?
— Я не знаю, як мені поводитися з твоїм чоловіком?
— Мамо, тепер тобі теж доведеться називати його не Віталієм, а синочком!
– Що? – спалахнула мати. — Яким ще синочком?
— Звичайним. Стривай… Здається, твій синочок прокинувся.
І справді, десь за стіною пролунали човгаючі кроки, потім у дверях з’явилося заспане обличчя.
— Доброго ранку, матусю! Доброго ранку, люба! – Сонний Віталій усміхнувся жінкам і пошуркав у ванну кімнату.
— Ти чула?! – у мами витягнулося від подиву обличчя. — Я що, тепер для нього завжди буду матусею?
— На жаль. — Світлана обійняла маму, і зашепотіла їй на вухо. – А через вісім місяців ти ще й станеш бабусею. І тоді тобі стане дуже весело.
Аnisimov. Фото ілюстративне.
