Ще з самого малку я зрозуміла, що варто робити лише те, що тобі вигідно. Не хочеш, щоб вчителька писала зауваження в щоденнику – не шуми та гарно вчися, хочеш якусь винагороду від дідуся – не кажи бабусі, де він ходить ввечері, хочеш аби тато похвалив – стягни з нього чоботи і накрий ковдрою. Хочеш аби мама вернулася?..
Ось на цей випадок я не могла дитиною нічого придумати.
Мама з татом часто сварилися і одного дня мама просто пішла в місто жити, потім у неї з’явилася нова донечка, новий чоловік, нова квартира.
Я приїжджала до неї сама, бо вже знала, що тут треба сісти на автобус, отам вийти в місті і пройти лише кілька вулиць.
– Галинко, ти приїхала!,- сплескувала мати руками, – Яка я рада!.. Ти надовго?
Розумієте, якщо я казала «надовго», то вона робила все аби цей момент пришвидшити. На наступний день вона вела мене в магазини і потім з покупками садовила на автобус в село.
– Я тобі стільки накупувала, що й донести не можу, а ти губи надула!, – дивувалася мама, але потім махала весело мені рукою. А я все дивилася і дивилася на неї, яка віддалялася з кожною секундою.
І, розумієте, моє життя було дуже просте і навіть більш приємне, ніж в інших дітей, бо я мала те, чого вони не мали в повних родинах, а що дитині хочеться – кольорових забавок та смачних цукерок. А цього у мене було вдосталь, бо я вміла робити так, щоб вони у мене з’являлися.
Допомогла Тарасу з домашнім завданням – вже цукерка, допомогла сусідці з дітьми посидіти – от і нова іграшка.
Так, за те треба братися, що приносить вигоду – ось був мій девіз по життю.
Заміж я вийшла не з великого кохання, а з логічних міркувань – чоловік був стриманим, зайвого нічого не вживав, добре заробляв, а, отже, з ним варто стати в спілку.
Ми купили квартиру, далі машину, виховали двох діток і дали їм хорошу освіту. Між нами з чоловіком не було сварок чи непорозумінь, бо ми знали, чого хочемо від життя.
Розумієте, дуже важливо знати, чого ви хочете, бо якщо цього нема, то як той віслюк між сіном і водою бігаєте. Ви ж чули цю притчу? Віслюк не знав чого хотів більше пити чи їсти і отак бігав між криницею, і сіном, а результат був плачевним.
І ось моє розуміння життя, яке працювало всі мої роки раптово зламалося об бажання моєї доньки вийти заміж за хлопця, який, аби м’яко виразитися, їй зовсім не підходить.
– Доню, що ти хоче від цього шлюбу, – питаю я її.
– Бути щасливою!, – каже донька.
– Що тобі треба для щастя?, – питаю я її.
– Він!, – гордо каже мені донька.
І я остовпіла. Для щастя треба інша людина, яка ніде не працює, живе творчістю, не має квартири і машини…
Я переговорила з чоловіком про вибір нашої доньки і він сказав, що готовий на все закрити очі, якщо я не втручатимуся в її справи:
– Якщо ти хочеш аби вона була щаслива, то маєш поступитися.
– Але ж її щастя не правильне! З таким чоловіком жити просто неможливо!
– Вона сама це має визнати, бо чим більше ти будеш їй про це говорити. Тим більше вона впиратиметься.
Отак ми й домовилися, що хай собі живе як хоче, але ніякої фінансової підтримки з нашого боку.
Поки живе з ним, ще не розписалися і це мене дуже тішить. Хоч вона й приходить вся така усміхнена і незалежна, мовляв, я тебе, мамо, перемогла. Але ж я бачу, як вона уплітає мої налисники і як довго сидить на нашому дивані, як гасне її усмішка, коли за нею закриваються двері…
Я терпляча була все життя і в цьому випадку теж доб’юся свого.
Фото Ярослава Романюка.
