Мама зі сльозами на очах обернулась у мій бік: ” І що? Ти йому слова не скажеш? Дозволиш говорити мені такі речі, доню?”. А я стою і не знаю, як бути. Маму шкода, звісно, але з кожним словом Валерія я згодна повністю.
Коли тато був живий ще, вони із мамою вирішили залишити мені квартиру двокімнатну, а самі подались у село де у нас був дім ще бабусин.
Лад навели швидко, розбудували і покращили ту садибу. Тато мав золоті руки, полюбляв щось майструвати і біля землі працювати. а тут своє. та ще й час є. Робив усе в радість і як для себе. Хоч у журнал знімай, така у них краса була.
Тато все робив собі на радість та втіху, а от мама аби сусідці носа втерти. Із тією Люською, що через паркан жила, у них суперництво ледь чи не з пелюшок. Хоч на сантиметр, хоч на один крок, а в мами повинно було вище і краще ніж у сусідки.
Тож коли тата не стало, мама пнулась усе сама зробити. Але, одне діло з чоловіком удвох город засадити і обробити, а друге, коли ти одна залишилась.
Звісно, мені мами було шкода. Чоловік мій любив у село приїздити, часто із татом вони собі удвох щось майстрували і готували, тож він намагався замінити мого батька, допомагати мамі, в міру сил і часу.
От тільки що ти встигнеш за один день? Стане мій чоловік до роботи, а мама над головою стоїть. Чи тямить, чи ні. а швидить і все киває на подвір’я сусідки.
— Диви. диви, вони вчора п’ять сотих часнику засадили. Заводь уже швидьше мотоблок, ми десять посадимо.
Стаємо часник садити. а у сцсідки чоловік дрова пиляє. У мами аж очі синіють. Починає нас підганяти, та повчати. все ми робимо повільно, та недолуго. Повинні ми працювати і краще і активніше, бо у Люськи он, уже третя робота робиться. доки ми тут повзаємо.
Ігор мій ніколи мовчати не вмів. Ну раз проковтнув, ну вдруге. Зрештою, почав віджартовуватись, натякати, що мама бере зайвого, але та й не зважала.
Все важче стало мені вмовити чоловіка приїздити до мами в село. Ну як ти його будеш просити, якщо мама замість привітання починає роботи насипати. Та з порогу попрікати за неробство.
Ось із тим сараєм вийшло. Не знаю. з якої радості, але надумала мама забетонувати біля хліва. там у нас споконвіку кури гуляли, порпались собі під горіхом у загорожі. Ну чим погано. Але мама вирішила, що на бетоні вони нестись краще будуть, а чи у Люськи так зроблено. Вступило їй і що хочеш роби.
Чоловік мій приїхав не сам, узяв друга, адже робота важка і для двох. Стали вони ще о шостій до роботи, а мама сніданок ніби як готувала. я ж біля чоловіка прибіжи-подай.
Працюємо. спілкуємось. аж тут мама виходить. Треба було чути що вона говорила. Люди добрі. і щебінь ми не у той бік кладемо і у бетон солі не додали і миюче не влили. І взагалі, поверхні забетонована повинна бути гладенькою і блискучою. а у них вийшло казна що.
Ну, то була крапля остання, найостанніша з усіх можливих. Полетіла лопата і пісок, спинив чоловік роботу і висловив мамі усе, що думає і про її заитію оцю і про те, як вона себе поводить.
— Хай хоч потоп, – каже, – а мене тут більше не буде. Робіть усе самі, якщо знаєте, як треба.
Мама в сльози. Дивиться на мене і захисту шукає. А я мовчу, бо з кожним словом мого чоловіка згодна повністю.
— То ти дозволиш йому так зі мною розмовляти, доню?
Два місяці минуло, а ми й досі до мами не їздили, хоч та і кличе мене постійно. Плачеться. говорить, що сил не має і що їй важко, або розповідає. як же ж гарно зять Люсці допомагає і все тій робить з радістю.
А ось, дрова їй привезли. Замовила вона десять складометрів. Я їй казаола. аби вона брала одразу готові полінця. але мама пошкодувала переплачувати ту тисячу.
Так от. У мами посеред подвір’я десять складометрів дров, які треба попиляти, порубати і скласти. Чекає мама на ту роботу мого Ігоря, але той зарікся. Почала я шукати по селі яких робітників. а де, якщо всі на захист стали.
Мусить мама сама там щось пиляти, ледь розібралась як пилку ввімкнути.
Я не знаю, як тепер бути і що робити. Чоловік не пускає мене до матері. от прямо заборонив і все тут. Говорить, що та і сама від роботи ляже і я коло неї. бо міри у тещі немає.
Але ж то мама моя. Як уявлю її біля тих дров одну, так сльози на очі.
А як бути? Поїду, стосунки з чоловіком зіпсую на довго. Характер у нього не мед. Але й мама одна там.
От як мені вчинити?
26,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
