fbpx
Історії з життя
– Маман! Не рвіть собі душу. Я надаю перевагу французькій здобі, але ваші недовчені кухарки готувати такого не вміють. Хоча, може вони запропонують мені щось натомість. Погукайте їх, я сам розмовлятиму з черню. – Павле Олександровичу, – гукнула чоловікові, – накажіть кухаркам, аби зараз же були у вітальні!

Надзвичайно теплою видалась осінь.

Листя вигравало жовтогарячими барвами під дотиками щедрого сонячного проміння і шепотіло якісь незбагненні розповіді про життя, про кохання, торкаючись потаємних струн душі.

Уляна примостилась на поруділу траву коло підніжжя стрункої горобини. Андрій не зводив із дівчини закоханого погляду. Господи милосердний, як же йому, сироті безрідному, наймиту ще зі сповиточка, пощастило: зустрів зіроньку, котра красою своєю затьмарить усі скарби світу, а сяйвом ясних очей посперечається із найкоштовнішими самоцвітами! Не так давно прийшла вона із сусіднього села найматися до панів помічницею на кухню. Моторна і чепурна дівчина одразу сподобалась пані, і вона взяла її на роботу. Того самого дня і зустрів він Уляну. З ранку й до вечора гарував на панів: коло коней ходив, конюшні вичищав, свиней запорував, дрова рубав, майстрував-лагодив усе, що загадають, і ще безліч іншої роботи виконував. Якраз приніс великий оберемок дров на кухню і остовпів від небаченої вроди. Зустрілися поглядами, і спалахнув у серцях вогонь незвіданого досі почуття. З того часу, як випадала нагода чи вільна хвилинонька, горнулись один до одного у єдинім пориві й не могли напитись спраглими серцями того казкового щастя…

За матеріалами – “Є”.

Парубок зачаровано видивлявся, як Уляся приміряє вінок із пишних кетягів горобини, що червоним жаром обсипала темні дівочі коси.

– Гарна? – питала, зронюючи лукавий усміх.

– Найкраща в світі! – пригорнув її до могутніх плечей. – Я б для тебе зірочку з неба дістав.

– Краще подаруй мені намисто з горобини. Подивись лишень, яка вона гарна! Сяє, ніби перли коштовні.
Андрій зірвав кілька важких кетягів, висмикнув із рукава полотняної сорочки довгу нитку, виламав із акації колючку й став нанизувати ягоди.

– Мені бабця казали, що горобина береже від злих сил, від людської ненависті. Я й для тебе зроблю намисто, аби захищало від усіх негараздів, – дівчина нахилила пишні кетяги полум’яних ягід.

Парубок задивився, як Уляна вигинає стрункий стан, щоб зірвати найкраще гроно, і вколов палець. Яскрава краплинка скотилась у прижухлу осінню траву…

Обмінялись горобиновим намистом. Андрій припнув своє до пояса, а коханій одягнув на шию. Затремтіла Уляна, наче жаром обсипало, впала на зігріту сонцем траву.

– Улясю… – хрипко прошепотів.

– Не кажи нічого. Наче востаннє.

До маєтку приїхав на зимові канікули хазяйський син – розніжений панич Юрась, вбраний по останній моді і навчений усіляким премудрощам студентського життя. Пані квоктала над ним: що синочку принести поїсти, що попити, чи не бажає Юрасик пиріжків своїх улюблених? А той лиш манірно кривив губи та відмахувався.

– Маман! Не рвіть собі душу. Я надаю перевагу французькій здобі, але ваші недовчені кухарки готувати такого не вміють. Хоча, може вони запропонують мені щось натомість. Погукайте їх, я сам розмовлятиму з черню.

– Павле Олександровичу, – гукнула чоловікові, – накажіть кухаркам, аби зараз же були у вітальні!

Пан слухняно потупав виконувати наказ суворої дружини. Вже за мить перед пані та її синком стояли спантеличені жінки й дівчата. Юрась спинив захоплений погляд на Уляні й забув про все на світі.

– Боже! Яка краса! Не знав, що ви, маман, ховаєте тут такий скарб.

Він підійшов до дівчини упритул і міцно стис чіпкою рукою її тендітне плече. Уляна злякано відсахнулась:

– Не зачіпайте, пане!

–  Як ти смієш?! – вигукнула охоплена гнівом пані, і гучний доторк її пещеної руки обпік щоку дівчини.

Гірко плачучи, вибігла на вулицю. Заховалась за клуню, щоб не побачив її Андрій. Ліпше не накликати біду. Виплакалась, а як стало трохи легше, то пішла у кімнату для служниць. Там нікого не було, тож вмостилась на полику, щоб трохи подрімати. У цей час на кухні зазвичай був маленький перепочинок, тому безтурботно заснула. І наснився дівчині дивний сон: ніби вони з Андрієм ідуть до вівтаря, а під ногами лускають горобинові ягоди, але витікає із них не сік, а рідина червона; як глянула на Андрія, а він сивий, наче дід, взяла в руки свою косу, і вона сива; дивиться – коло вівтаря не піп стоїть, а панич Юрась, і регоче так недобре, що аж мороз по шкірі пробігає. Махнув панич кадилом, а звідти чорне вороння полетіло, узяв до рук хреста, а до нього ланцюги та кайдани прикуті. Закричала Уляна і прокинулась. Тричі перехрестилась тремтячою рукою, помолилась, щиро благаючи Господа, щоб відвів біду, і похапцем метнулась на кухню, звідки вже линули голоси служниць.

Минуло кілька днів. Усе стихло, заспокоїлось. Усі готувались до Різдвяних святок: пекли, смажили, варили, прибирали – усіх панських забаганок і не перелічити. Уже почали приїздити гості – пузаті й пащекаті пани, багато вбрані пані та панни. Маєток гудів, наче вулик.

– Святкують, – гнівно промовив Андрій, пригортаючи втомлену Уляну, що на мить вибігла до нього відсапатись. – Жирують на наших горбах, наїдають животи, коли простий люд радіє глизявими перепічками.

Дівчина злякано шикнула на нього, і той замовк, насупивши брови… Різдвяні святки розпочалися весело: пани гуляли досхочу, гриміла музика, дзвеніли келихи, вистукували підборами танцюристи. Уляна з дівчатами закінчили роботу й вбирались у святкові строї, щоб іти колядувати по селу. Забарилась, приміряючи хустку, тож подруги першими вийшли на вулицю. Закінчила чепуритись і вийшла з комірчини у темний коридор. Раптом відчула поруч важке дихання.

– Хто тут? Чого вам треба?

Міцні руки лещатами обхопили її за стан.

Іншою ж рукою бгав рясну спідницю Уляни, піднімаючи її все вище і вище. Раптом якась сила відірвала його від дівчини.

– Недопанок! – грізно наступав на нього Андрій.

На переляканий голос панича позбігалися челядь і гості, і Різдвяний вечір скінчився тим, що Андрія вкинули у холодний льох, а Уляну прогнали із двору. Дівчина довго стояла біля панських воріт, слухала гамірну гулянку в маєтку і невтішно витирала маленькі сльозички, що неустанно котилися з зажурених очей.

На ранок Андрія затягнули в конюшню.

– Затятий! – дивувались гості, що посходились, наче на виставу. – Таких одразу в колодки і в солдати на 25 років, щоб там трохи “розуму” випустили.

Так і зробили. Вояки посадовили хлопця на віз і повезли у безвість. За тряским возом щодуху мчала Уляна, вгрузаючи в глибокий сніг. Андрій махнув на прощання рукою і щось тихо прошепотів. Сльози застилали очі, дівчина оступилась і знесилено впала на сніг. Надривним поглядом дивилась услід повозці, що забрала в неї щастя, вкрала її долю, вирвала з корінням. Уляна ж навіть не встигла сказати коханому, що в ній зародилось нове життя…

А панський маєток щирився радістю й розвагами. Дівчина з ненавистю подивилась у той бік, важко схилила голову й попрямувала у рідне село, де на неї чекала мати, стара вдова Горпина…

… Кружляли в дивовижнім танці розквітлі вишні-наречені. Сонце лагідно пестило теплими руками стару крислату грушу, що вкрилась духмяним цвітом і височіла між молодими яблуньками, лиш подекуди помережаними білими пелюстками. Високий широкоплечий чоловік, з посрібленим роками волоссям, густою бородою та пишними вусами, спинився у задумі біля того буйноцвіття. Солодкий щем пронизував душу. У спогадах постала юнка з довгим темним волоссям і сіро-синіми очима, навіть вчувся передзвін її сміху. На очі набігла непрохана сльоза, і чоловік потер повіки.

Широкий шлях розгонисто вганявся у чепурне село з біленькими хатками. Одразу зрозумів, що влада пана скінчилась, бо зустрічні люди ступали гордовито, а в очах сяяла радість. Це вже були не загнані й зацьковані панськими наглядачами люди, це були господарі власного життя. Ось нарешті й панський маєток: ворота навстіж, паркан поламаний, на місті будівель – темне згарище…

Нарешті вималювалось вдалині село, яким марив усі ці вистраждані муштрою роки. Ноги самі понесли до тієї, яка обіцяла вірно чекати. А може, і не дочекалась… Стиснув у руці нехитрий дарунок для неї – червоне, мов жар, горобинове намисто…

Старенька, але чисто вибілена чепурна хатина вабила розквітлим садом. На східцях дерев’яного порога бавився хлопчик.

– Здоров будь, козаче! – гукнув чоловік.

– Здорові й ви будьте! – чемно відповів і зацікавлено вивчав прибулого сіро-синіми очима.

– Мати вдома?

– У хаті.

– Погукай…

Малий миттю пірнув за хатні двері, почулися голоси, й на поріг вийшла… Уляна. Але чого ж вона така молода?

– Це ти, Уляно?..

– Ні-і-і! – засміялась жінка. – Я дочка Уляни, Одарка. А ви хто будете?

Важко опустив голову. Значить, все-таки не дочекалась його кохана. Зітхнув і тихо мовив:

– Ти, дочко, погукай-но матір. Я тут почекаю.

– Вона десь за хатою на городі поралась. Зараз покличу.

Жінка пішла, а він втомлено примостився на лавці під вишнею і спостерігав за тим, як хлопчик бігав за метеликом, намагаючись упіймати.

– Хто тут мене питає?

Підхопився й закляк у німому зачудуванні: перед ним стояла його Уляна, така ж гарна, як і колись, лише коси вкрились сивиною та скорботна зморшка перетнула чоло. Жінка теж остовпіла, а за мить, захлинаючись плачем, упала в його обійми…

Вечір бадьоро гудів хрущами й захлинався солов’їним співом. У дворі Уляни лунав веселий гомін. Уся родина зібралась за столом. Андрій невідривно милувався вродою своєї доньки, вбачаючи в ній і свої риси. Любов і тепло переповнювали серце чоловіка. Малий онук раз по раз просився до діда на руки, і чоловік з радісним сміхом пригортав його до себе. Раптом про щось згадав і ляснув себе по лобі долонею.

– Зовсім забув! Я ж для тебе, Улясю, подаруночок маю.

– Та навіщо мені ті подарунки! Я й без них щаслива, бо маю родину і тебе дочекалась, – жінка ніжно пригорнулась до Андрія, а він тим часом дістав із кишені яскраве горобинове намисто і поклав їй на долоню.

Тієї ж миті онук вихопив подарунок із рук і з реготом відбіг убік. Усі весело засміялись. А нестримно закоханий соловей витьохкував свою одвічну пісню про щирі й незгасні почуття, пісню, що наповнювала радістю й теплом душі вільних і гордих людей.

Автор – Ірина ЯСІНСЬКА.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!