Я вкотре набирала номер своєї сестри Наталі. У мене всередині все тремтіло від роздратування, бо я вже стільки часу витратила на вмовляння, що на її місці вже б кам’яне серце сколихнулося. Я вже кілька років жила за кордоном, працювала без вихідних і дуже хотіла хоча б на свята бути вдома, тому просила сестру мене замінити, бо й їй би було добре і мені.
– Наталю, ну скільки можна відмовлятися? – сказала я, притуливши телефон до вуха і дивлячись у темне вікно. – Мама здорова, сил у неї вистачить, щоб побути з малою, поки ти попрацюєш хоча б рік чи два. Відкладеш гроші, зробиш ремонт чи взагалі купиш малій квартиру.
– Я нікуди не поїду, – відповіла вона рівним, але впертим голосом. – Іванка ще зовсім юнка, їй потрібна мати поруч. Я сама впораюся, якось викрутимося.
– Ти ж бачиш, як важко ви живете від зарплати до пенсії. Я ж не прошу назавжди переїхати, просто зміни мене.
– Не починай, прошу тебе, – сказала вона тихо. – Я вже все вирішила.
Я клала слухавку і ходила по кімнаті, не знаходячи собі місця. Мене охоплювала злість, змішана з образою, бо я бачила, як сестра сама загнала себе в глухий кут. У молодості вона погуляла з однокласником, той зник, щойно дізнався, що в них буде дитина, і відтоді Наталя не виходила заміж, хоча була дуже гарною. Вона сама собі навіяла, що мусить нести це випробування без сторонньої допомоги, і так тряслася над донькою, що очей з неї не спускала.
Я згадувала, як щоразу, коли приїжджала у відпустку, бачила одну й ту саму картину. Наталя перевіряла кожен крок Іванки, водила її за руку, забороняла зайві прогулянки і постійно повторювала, що навколо повно спокус. Я відчувала, що надмірна опіка лише заважає дівчині вирости самостійною, а сестру виснажує.
– Наталю, ти ж сама втомлюєшся так, що ледве стоїш на ногах. Дай їй трохи простору, не тримай так міцно.
– А якщо вона зробить таку саму дурницю, як я колись? – тихо запитала вона, опускаючи погляд у чашку. – Хто її тоді підтримає? Я не переживу, якщо вона піде моїми стопами.
– Та чому одразу найгірше?
– Я знаю, що роблю, – сухо сказала вона і встала з-за столу.
Коли Іванка підросла, усе почало йти шкереберть. Вона стала різкою, часто затримувалася після занять, а вдома почала відповідати матері зухвало й грубо. Я чула по телефону, як між ними спалахують сварки, і в мене всередині все хололо від передчуття біди.
– Іванко, де ти пропадаєш до пізнього вечора? – чула я голос сестри у слухавку, коли дзвонила їм додому. – Чому не береш телефон?
– Не хочу з тобою говорити, – різко відповідала дівчина. – Досить мене контролювати.
– Ти живеш у моїй хаті, тож рахуйся зі мною! – підвищувала голос Наталя, і в її тоні чулася паніка. – Я все для тебе роблю!
– Та мені набридла твоя опіка! – казала у відповідь Іванка. – Я сама знаю, як мені жити!
Мені хотілося втрутитися, розсудити їх, але я не могла змусити Наталю послабити опіку.
А потім подзвонила мама, і її голос був таким розгубленим, що у мене в грудях усе обірвалося. Вона розповіла, що Іванка привела додому якогось чоловіка і заявила, що житиме з ним, а мати хай іде геть. Коли Наталя спробувала заперечити, дівчина почала зухвало відповідати і вони обоє виставили матір за двері.
– Вона зовсім не така, як раніше, – плакала мама у слухавку. – Вона не спить ночами, дивиться в одну точку і нічого не розуміє. Сьогодні запитала, хто я.
Я сиділа на ліжку і не могла поворухнутися. Я думала про те, що не змогла переконати сестру поїхати на заробітки, не змогла вберегти її від цього.
Наступного дня я вже летіла додому. У голові крутилися думки про те, як оплатити лікування, скільки грошей знадобиться і що я скажу Наталі, коли побачу її.
Коли ми з мамою зайшли до палати, Наталя сиділа на краю ліжка і тихо гладила край ковдри. Її погляд був порожнім, розгубленим, без жодного знайомого виразу. Я підійшла ближче, і в мене защеміло серце, коли я побачила, наскільки вона стала чужою сама собі.
– Наталю, привіт, – тихо сказала я, сідаючи поруч і обережно торкаючись її руки. – Це я, твоя сестра. Я прилетіла до тебе.
Вона підвела очі, довго дивилася на мене, ніби намагалася розгледіти незнайомку, і тихо запитала:
– Вибачте… а ми знайомі? Я не можу пригадати, де я і хто ви.
– Це я, твоя сестра, – повторила я, намагаючись стримати сльози, хоча горло стискало так, що важко було дихати. – Усе буде добре, ми поруч.
– А де моя донька? – раптом запитала вона, і в голосі з’явилася дитяча розгубленість. – Вона ж мала повернутися, мені треба накрити на стіл.
Я подивилася на маму, і ми обидві мовчали, бо знали, що Іванка навіть не подзвонила, не поцікавилася, що з матір’ю, і живе собі далі з тим чоловіком, ніби нічого не сталося.
Я взяла на себе всі витрати за сестрою, лікарі дають сприятливі прогнози, але потрібен час.
Проте, мама не розуміє, що Наталі не треба було класти все життя до ніг доньки:
– А Іванка навіть не запитала, чи жива мати.
– Не хочу навіть про неї чути. Стільки років Наталя боялася, що донька повторить її помилку, так тряслася над нею, не давала кроку ступити, відмовлялася від моєї допомоги, а тепер лежить тут, не пам’ятає ні себе, ні нас, а доньці байдуже.
– Вона ж так хотіла вберегти її, – тихо сказала мама. – Думала, що так правильно.
– Та яка користь із тієї опіки, коли в підсумку одна в лікарні, а друга навіть не згадує про матір? Для чого було стільки всього переживати і відмовлятися від усього?
– Але ж вона мама, це ж її обов’язок вберегти дитину від лихого.
Ось і поговорили. Я люблю сестру, але ця ситуація віддаляє мою мрію мати власну квартиру. Чому я маю платити за її вчинки?