Я своїй доньці тоді сказала, що вона робить найбільшу помилку в своєму житті, але ж хіба вона буде слухати мене, коли вже стільки осуду наслухалася за своє коротке життя?
– Мамо, він нічого не знає, думає, що я дівчина і готовий зі мною одружитися. Як я йому скажу, що маю донечку? Він багатий і, може, з часом, я йому зізнаюся!
Що я мала зробити? Лиш попередила, що онучку виховаю, але вона буде жалкувати, що дитину отак проміняла на чужого чоловіка.
Моя Оля була добра дівчинка. Така романтична, книжок начитається і думає, що то й в житті так. вона ще за руки з хлопцем хотіла триматися та на зорі дивитися. А хіба ж хлопці такого хочуть?
Отак вона мені в одинадцятому класі й принесла новину, що при надії. вже було й по випускному і по всьому.
Що ми з чоловіком наплакалися… І до батьків того легеня ходили, але що з них взяти?
– Ми будемо допомагати, але він ще й сам дитина, – захищали його батьки та вигороджували.
Отак ми й сам на сам залишилися з маленьким згорточком. Я доньці сказала аби не надумала кинути вступні.
– Ми справимося. Ти, головне, поступи, а там буде видно.
Оля бігала і до дитини, і на екзамени, ми в коридорчику тримали маля аби вона його погодувала, щоб екзамен не пропустити… Гуляли з чоловіком не раз навколо інституту аби Оля на перерві вибігла до Надійки.
Ми так її назвали – Надійка на краще!
Оля гарно вчилася і її навіть послали вчитися за обміном, де вона й познайомилася з іноземцем, який захотів її зробити своєю дружиною.
Що у нас в той час було? Та нічого… А там все – життя і комфорт.
От вона й відреклася від дитина та поїхала туди жити.
Висилала і гроші, й одяг, але хіба це маму замінить?
Надійка знала, що мама є, але далеко працює, на Північному Полюсі, тому й не приїжджає, а допомагає Санта Клаусу…
Потім вона виросла, але просто в дитини таке добре серце, що вона не злилася на нас. А навпаки, казала, що нікуди від нас з чоловіком не поїде, а буде завжди поруч.
Не бачила Оля ні як Надійка школу закінчує, ні як в її університет вступає. Ми їй тільки фото висилали і все, вони навіть не говорили одна з одною.
Поїхала Надійка теж вчитися за кордон в ту ж країну, що й Ольга, і стажувалася навіть в якійсь відомій фірмі. Приїхала, навезла нам подарунків, все розказувала і розказувала як там все гарно та впорядковано.
– А ти маму бачила, – питаю я її, бо я повідомила Олю про те, що Надія була в Польщі.
– Ні, вона мені нічого не писала, а я не хотіла її турбувати, – просто відповіла Надійка.
Вона продовжувала вчитися і жити своїм життям. А ми лиш дивувалися, що Ольга не змогла викроїти час для своєї доньки!
Тоді я не витримала і їй подзвонила:
– Що ти, жінко люба, не могла п’ять хвилин приділити доньці? Ти така зайнята, що геть?
– Зайнята, мамо, – каже донька, – Бо чоловік мій мене кидає, бо закохався в практикантку з України! І та практикантка – ваша Надійка!, – не стримувала себе донька.
Ми були вражені, адже онучка і словом не обмовилася, що мала якийсь роман. Ми тоді до неї з розпитуваннями і виявилося, що це правда.
– Так, ми гарно проводили час з Олафом, – каже онучка, – Тому я й не мала часу маму розшукувати. Він показував мені місто і все таке, але я вас запевняю, що у нього не було на пальці обручки!
І тут ми їй розказали, що то чоловік її матері, Надя дуже засмутилася, але ми віримо, що вона це почуття захоплення скоро забуде.
Нас більше цікавить, як тепер Ольга буде жити і чи повернеться звідти до нас…
Але я виявилася правою – вона таки пожаліла, що вчинила отак з донькою, а тепер що у неї залишилося?
Фото Ярослава Романюка.