Університетська подруга перестріла на вулиці та причепилася:
– Ходи на каву я тебе сто років не бачила!
І як мені від цього відкараскатися, бо ж в кафе треба й шапку зняти, а в мене волосся відросло, сивини видно.
Думала вже сто разів зафарбувати, але все думка гріла: під шапкою не видно, поки зима можна й так походити.
А я ж шапку практично й не знімаю – продаю на базарі молочку від виробника, то така холодрига, що й рукавиці зайвий раз не хочеться знімати.
– Та ні, Марто, в мене купа справ, давай іншим разом, – кажу вголос, а сама собі уточнюю – після того, як пофарбуюся.
– Ну що ти, як не рідна? Ми ж були просто нерозлучні в університеті!
– Слухай, бачить бог, що я неймовірно сумую за тими часами і віддала б все на світі аби туди вернутися, але зараз ніяк.
Ще добре, що рукавиці і вона мого манікюру не бачить.
А сама Марта, мов з обкладинки – тоналка, вії накладні і нігті довгі червоні, розпустила чорні коси, немов дівчинка. Мені вже холодно від того, що вона ще й куртку не застібає, аби було видно її яскравий шарф.
– Тоді давай на каву!, – тягне вона мене в сусідні двері.
– Марто, моє життя можна в двох словах розказати і для цього не варто тратити твій час на каву: одружена, маю дітей. Працюю на базарі. Не такого сподівалася від червоної медалістки? Сама в шоці, – кажу і вже йду геть.
А що довго розтягувати та придумувати собі неіснуюче життя? Видно я надто розуміюча і емпатійна, бо завжди питаю себе, що б я вчинила на місці цієї людини.
Отак і з чоловіком. Подумала я, що він не захоче їхати мучитися на будові з історичною освітою, що нам вистачить, коли ми й так проживемо, тим більше було де.
Ми працювали в школі обоє, він вчителем, а я організатором, бо лиш на таку посаду була вакансія.
Нічого – й так добре. Нам всього вистачало. На двох.
Але далі з’явився синочок і я стала кулінарною еквілібристкою: одна страва у мене легко перетворювалася на дві. Наприклад, вариш борщ на стегенці, а там вже маєш начинку до лаваша. Вже не можна в себе млинці впхати, то я додаю в них натерту картоплю і роблю начинку з моркви, цибулі і яйця. Отак і смачно і несподівано. Отак жили.
Але далі бог нам дав Світланку, все з самого початку пішло не за планом. Але я всіма силами намагалася зберегти маленьке життя – місяцями лежала на підтримці і таки з’явилася на світ моя донечка, моя особлива донечка.
Тоді між нами й сталася величезна тріщина, він обвинуватив в усьому мене:
– Тобі лікарі казали! Чого ти така вперта?
Коли прийшлося вийти на роботу, то тієї мізерної зарплати мені просто не вистачало, а на більшу претендувати не було змоги, бо треба було позолтити руку.
Уявляєте? Аби ти працювала і отримувала зарплату треба робити отакі дикі речі.
Отак я й опинилася на базарі, бо грошей треба, а щось інше я придумати не могла. Моя мама дивилася за дітьми, поки я була на роботі. Далі я приходила з роботи аби чути докори чоловіка, як йому неприємно, що його жінка базарниця.
І я не знаю, як так сталося, що я стою у великій в’язаній шапці і не можу слова сказати давній подрузі, хоча від прилавку я добре навчилася відганяти прохачів. Я отак живу, звикла.
Я не хочу, щоб вона мене жаліла, думала про мене, що я така нещасна і бідненька, бо я не нещасна. Я щаслива, що маю свою донечку і свій куточок і для мене більше нічого не треба.
А чоловік? Ми не розлучилися, але ми разом не живемо. Сина він взяв до себе, бо каже, що він не має рости в такій атмосфері.
І отаке життя колишньої відмінниці.
– Бувай і не поминай лихом!
Фото Ярослава Романюка.
