Ну нарешті вона їде додому. Потяг поволі постукував колесами під’їжджаючи до станції. На пероні привітно махали руками ті хто зустрічав подорожуючих.
Всього три тижні вдома не була, а ніби зо два роки десь гуляла. Марина Петрівна поволі здолала стрімкі сходинки вагону. Ось і донька з дітлахами зустрічають. Обліпили бабусю з усіх сторін і весело скрекочуть одне одного переспівуючи – новини улюбленій бабусі розповідають.
Марина Петрівна ніколи не була здоровою жінкою. Раз на пів року мусила їздити до санаторію, аби її ще з дитинства несправний моторчик, що або голосно стукотів, аж у скронях, то тихо через раз постукував, працював гарно і жінка могла жити нормальним життям. Хай, як там не було, але має донечку і он, п’ятеро веселих дзвіночків – онуків.
— Ну, як, мамо? Як себе почуваєте, – турботливо мовила донька.
— Та ніби й нічого. А де ж зять? Ти, що ж, сама за кермом? – питає здивовано доньку.
Донька весело посміхнувшись розповіла, що чоловік її чимось зайнятий. Але говорила те так загадково, з таким блиском у очах, що Марина Петрівна зрозуміла – на неї чекає сюрприз. Чи то недуга її так на рідних впливала, чи такі вже вони були, але щодня кожен намагався одне одному щось приємне зробити. Так ще за часів, коли чоловік її живий був робилось, а молоді перейняли ту звичку і собі.
Та не добрим той сюрприз цього разу виявився. Уже через годину розганяючи відчайдушною сиреною рідких перехожих, на подвір’я Марина Петрівна влетіла швидка. Пізно. Залишилось лиш занотувати час коли душа жінки розпрощалась із цим світом. А все через ластівок. Через них Марина Петрівна Богу душу віддала проказавши на останок такі гіркі для зятя і доньки слова.
∗ ∗ ∗
Ще з самого ранку Семен, зять Марини Петрівни, узявся до роботи. Забетоновані труби вже три дні стояли чекаючи, коли ж нарешті він почне будову. А роботи було. Перед вхідними дверима теща уже давно просила зробити накриття. Але все то часу, то грошей на матеріали не було. А цьогоріч дружина отримала гарні відпускні, тому саме на оте, омріяне бабусею накриття грошей і вистачило.
Для початку потрібно було розшити піддашок, аби добратись до балок. Тут ще з дідів прадідів висіли ластів’ячі гнізда. Ціле галасливе містечко у них тут утворилось. Відірвав першу дошку і на землю посипались сіренькі будиночки-гніздечка. Що не впало саме, допоміг лопатою, адже працювати треба, час іде. Уже і балки встигнув кинути, саме прикручував останню дошку, коли на подвір’я заїхало авто з тещею і його сім’єю.
Старенька поволі вийшла з авто, глибоко вдихнула повітря рідного дому і нарешті перевела погляд на зятя. Спочатку посміхнулась, а потім якось неприродньо зойкнула і підбігла до хати.
Уся земля встелена пір’ям. То тут то там попискували малесенькі пташенятка, поруч галасуючи літали ластівки. Жінка стала на коліна і заливаючись сльозами почала збирати ті крихітні, ще геть прозорі живі істоти.
— Чи ти людина, Семене? – сповненими гіркоти голосом мовила Марина Петрівна. – Що ж ти накоїв? Чи очі твої не бачать, а вуха не чують. Це ж діти малі. А ти… Не бачити тобі щастя на цьому світі. Не матимеш спокою, доки не спокутуєш… – договорити уже й не змогла. Закрила очі навік.
Так і стоїть уже третій рік бабина хата з незавершеним накриттям перед порогом. Зять і донька живуть у своєму домі, а на подвір’ї Марини Петрівни за хазяїв ластівки. Вони знову набудували гнізд попід стріхою і виводять пташенят.
Автор Анна Корольова.
Передрук заборонено.
Головна картинка – pexels.
