Маринка говорила те рівно і спокійно. Мовляв, я повинна зрозуміти її і не думати про свої задавнені образі. Тато у такий день їй потрібен і то її бажання особисте, аби саме він вів її до вівтаря. Я теж пояснила їй, що якщо Юрко з’явиться на забаві, я розвернусь і піду. Якщо треба тато, то не буде мами. Такого я не терпітиму, це просто несправедливо.
Заміж я вийшла за найкращого хлопця у всьому білому світі, принаймні мені у 19 так видавало. Юрко був і справді уважним, дуже галантним і опікувався мною, мов дитиною малою.
Подруги мені заздрили, адже жодна із них не отримувала такої уваги від свого кавалера, як я.
Але, щойно я поставила підпис у РАЦСі і весільну сукню відправила до шафи, він показав своє справжнє обличчя. Юрій контролював кожен мій крок. Я не могла ні на роботу вийти, ні в хаті сама лишитись. Що казати, якщо він у двері сірники вхідні вставляв і хвіртку.
Потім прибігав і голосно обурювався, що тих не було на місці. Це для нього означало одне – я скочила в гречку.
Я спочатку виправдовувалась, щось доводила, але коли він влетів на кухню, бо йому здалось, що там хтось був і почав навколо хати бігати вишукуючи того міфічного “когось” я зрозуміла, що треба тікати. Тоді я була уже на дев’ятому місяці і мусила щодня доводити чоловіку, що тато таки він буде.
Однієї ночі, після чергової сцени я просто у чому була побігла на зупинку. Тоді мені пощастило дуже, адже молода родина їхала до себе у столицю після відвідин бабусі у нашому селі. Маринка – дружина чоловіка що сидів за кермом, одразу зрозуміла що і до чого – поклала мене на заднє сидіння і забрала до себе в столичну квартиру.
Від них мене і забрала швидка, саме вони мене зустріли із донечкою на руках і саме на честь неї я назвала свою доню – Маринкою. Згодом, вони мені допомогли влаштуватись у гуртожиток і на роботу. Більше того, вони стали моїми кумами і ми й досі товаришуємо.
Доля у мене не проста, але я не скаржусь. Доня моя виросла, ми й досі з нею у тому гуртожитку живемо, але я зуміла викупити кімнату, що була поруч. То в нас вийшло щось на кшталт двокімнатної квартири, от тільки кухня то коридор, але нічого.
І ось, моя прекрасна доня надумала заміж виходити. Я була безмежно щаслива за неї, ми готувались до свята дуже ретельно, аж тут я дізнаюсь, що в списку запрошених мій колишній чоловік Юрко.
Маринка його розшукала і їздила аби вручити запрошення, але мені про це ні цу-цур.
— Ваші відносини, – каже вона мені, – то ваші відносини і було те двадцять п’ять років тому – зеленню поросло. А я хочу, аби в мене все по-людськи було, аби мене до вівтаря тато вів рідний і аби я з ним станцювала, коли скаже тамада.
Я так і сіла. Такого я не очікувала і мені було гірко і неприємно водночас. Я й подумати не могла, що таке може трапитись. Я й досі здригаюсь від самого його імені, а вона знаючи все на весілля його запросила?
Я поставила питання руба: буде Юрко – не буде мене. Хай обирає хто для неї важливіший у цей день.
Сваха на днях телефонувала, просить не псувати дитині своїй свято. Я трубку кинула. Що їй доводити вона мене ніколи не зрозуміє, адже все життя прожила щасливо.
От скажіть, хіба так важко зрозуміти мої мотиви?
А ви б як зробили на моєму місці?
Євгенія О.
Головна картинка ілюстративна.
