Маринка зойкнула побачивши маму на ногах біля вікна. Щоки налились рум’янцем гніву. «Ну, що ж це за напасть така? Професор же чітко сказав що чекати залишилось недовго, а вона встала, ще й штори відкрити змогла».
— У ліжко, – не сказала, майже пропищала, – У ліжко, швидко! Тобі не можна стояти, і сонце заборонене. Нащо вікно відкрила? Занедужати хочеш?
Через якусь хвильку матір уже лежала вкрита ковдрою і з заштореним вікном.
— Пусти мене до Нелі жити! – просила старенька, – Пусти, доню! Я дім і так тобі відпишу, лиш пусти до Нелі.
Маринка не стала всього того слухати, грюкнула дверима, навіть не ввімкнувши світла і пішла на кухню пити каву, аби хоч трохи заспокоїтись.
Це ж треба таке? До Нелі проситься. Це аби вона з власних рук п’ятнадцять тисяч доларів випустила і сестрі на блюдечку з блакитним деколем піднесла? Це б Нелька таке заради якихось свої вищих цінностей зробила. Маринка аж пирснула зо сміху. Ну хто б сказав, що мама проситиметься на старості до Нелі, а? Та вона б сама ще рік тому в це не повірила б.
Неля не була ні сестрою Марині, ні навіть родичкою. Мамин другий чоловік прийшов до них у дім з одним чемоданом і Нелею на додачу. Малу одразу якось ненька незлюбила. Тиха та дитина, слова не витягнеш. Занадто догідлива з не по-дитячому сумним поглядом.
— Будеш мене “мамою” називати, – заявила мачуха, – В моєму домі живеш, мій хліб їси, на моїй постелі спиш – клич мамою. А то люди вже перешіптуються, що ти тут прямо вся обділена і недолюблена.
— Не можу, – сказала мала, переминаючи в руках край сукенки, – Моя мама на небі живе і мене бачить, вона образиться!
Ті слова стали стіною між мачухою і падчеркою. Не було у них відкритих непорозумінь, але й любові, чи бодай прихильності також. Росла Неля не у них в родині, а ніби при них. Маринка – сонечко і квіточка, Неля – ой ну таке, що ж поробиш. Навіть, тато рідний не міг дитину, як слід захистити. Не бачив, а може не хотів нічого того виправляти.
Коли дівчата виросли і пішли навчатись, Маринчина мама Нелі заявила одразу:
— Іди на свій хліб. Нема тобі до нашого дому дороги. Виростили, вивчили, далі сама якось.
З того самого дня Неля приїздила зрідка і лиш до тата. Побуде кілька годин і вже відчуває – зайва. Лиш коли стало Маринчиній мамі зле, то приїхала надовго, аби мачуху доглядати і тату старенькому допомагати, бо ж Маринка одразу заявила, що мама і її здоров’я Маринку не обходять.
Три роки Неля мачуху вихожувала після складної недуги. Годувала з ложечки, вивозила на візочку на свіже повітря. Їздила до найкращих спеціалістів, аби мачуха нарешті змогла жити повноцінно. Маринка ж за той час навіть не з’являлась в селі. І можливо воно б так і далі було, але в розмові з подругою дитинства почула Маринка, що та продала в рідному селі хату аж за п’ятнадцять тисяч доларів.
Що тут з Маринкою стало! Як зрозуміла вона, що крізь пальці такі гроші тікають. Не поїхала, полетіла до рідного дому. Влаштувала сцену з маханням рук сльозами і воланням.
— Що, Неля, легких грошей захотіла? Заради хати з себе святу тут робиш? Ти тут ніхто і була ніким усе життя. Забирайся і татка свого прихопи, а за мамою я сама нагляну.
Якби тієї миті Маринчина мама хоч слово проти сказала, якби… Але жінка так раділа побачивши свою дитину. Нелі сказала, аби й справді їхала додому і тата взяла з собою, що йому одному тут ходити кутки у хаті рахувати.
— Ми з Маринкою ж родина, свої – розберемось. А ви їдьте до себе туди… Ну, звідки ви там узялись?
Як приїхали з одним чемоданом так і поїхали. Тільки тепер Неля вела старенького батька за руку, а він боявся навіть погляд на доньку підвести, бо ж соромився. За все своє життя соромився, за кожен день коли бачив несправедливість, але не захищав свою дитину.
Автор Анна К.
Передрук без згоди автора заборонено.
Головна картинка – pexels.
