Це була щаслива сім’я – він, вона і донечка. На людях, Василь обіймав Маринку і вихвалював, яка вона у нього найкраща жінка на світі і як він її кохає. Жінки кидали на Маринку заздрісні погляди, а вона лиш очі потуплювала. «І чому одні чоловіки хвалять своїх жінок. А ти мені не можеш на людях бодай щось приємне сказати» – шпетили вони потім своїх чоловіків. І що в тій Марині такого? Нічим від них не краща. Проте, вдома Марину чекали зовсім не компліменти.
– Ти знову дивилася на Юрка.
– Він сидів навпроти мене.
– Не виправдовуйся. Він тебе просто очима їв.
– Ти перебільшуєш і накручуєш себе.
– Я знаю, що бачив.
– То не ходімо нікуди і тоді на мене ніхто не дивитиметься!
– Ти мені поговори. Признавайся!
Це стомлювало її, але не його. Він наповнювався якоюсь енергією, бо мав час і на роботу піти і її з роботи провести, і навколо дивитися чи хто за нею не заглядає.
– Знаю я вас, жіноче поріддя.
Трохи стало легше, коли з’явилася донечка. Тоді Маринка не виходила на роботу і весь час приділяла дитині. Проте, він ревнував і до дитини.
– Дитина має спати в іншій кімнаті, а не в нашому ліжку.
– Мені важко вставати щогодини і бігти до неї в іншу кімнату.
– Вдень виспишся.
«Ну то й що, що ревнивий? Зате не гуляє, добре заробляє. Мало кому так щастить» – чула голос матері кожного разу, як хотілося просто піти в світ за очі. Проте, колись їй це так подобалося. Вважала, що він просто боїться її втратити, що дуже уважний. Подобалися ці юнацькі сварки хто на кого глянув, подобалося, що хтось на неї дивиться. Яка ж вона була наївна.
Тоді все життя було перед ними, а тепер вона пів життя тратить аби пояснити чому в її телефонній книжці ось такі люди, чому вона має в друзях таку людину, чому її лікар – чоловік, чому саме цей таксист підвіз їх з дитиною, чому багато чому.
Найгірше, що на людях, Василь поводився, мов продавець, що нахвалює товар: дивіться, які гарні очі, а ці руки – віддам задешево. Але ж ви гляньте на шкіру. А як тільки якийсь роззява підходив і погоджувався, що шкіра добра і все інше теж, то він все своє незадоволення виказував Марині.
– Тепер ти бачиш, як виглядаєш в цій сукні?
– Але ти сам її купив?
– Але ти її вибирала.
І знову по колу. Багато років.
На весіллі їхньої донечки всі сяяли від щастя. Маринка як помолоділа. А як змінилася – сміялася, жартувала, веселилася від душі. Все списали на весілля, бо зазвичай вона тихо сиділа на всіх застіллях. Коли настав ранок, то гості роз’їжджалися, а родичі збирали зі столів. Василь вперше в житті поїхав додому сам, бо добряче перебрав зі сватом, а Маринка залишилася всім командувати: що в який контейнер збирати, що ще оплатити. Василь прокинувся пізно і звично промимрив:
– Марино, зроби кави. Голова тріщить. Але твоя вчорашня поведінка. Я ледве стримався, чесне слово. Якби не весілля доньки. Не хотів зіпсувати все перед сватами. Ти поводилась, як бозна-хто. Ти себе з дружкою переплутала, що до всіх музикантів бігала пісні заказувати? Чи ти думаєш, що в твоєму віці ти ще когось цікавиш? Підтоптана! Марино?
Відповіді не було. Марини не було в квартирі. Не було її ні в доньки, ні в матері, ні в сестри, ні в куми, ні в подруг. Вона просто щезла. Про те, що вона гріється на сонечку з одним коханим чоловіком не знав ніхто. Марина резонно зауважила, що люди, які не розуміли її горе, не зрозуміють і її щастя.
Автор Ксеня Ропота, спеціально для intermarium.news.
Фото ілюстративне.
