Мати моя про мене згадала – її діти ж теж мають вчитися в місті, а жити мають у мене, бо чому їм жити в гуртожитку

Про батька я судила зі слів матері, мені легше було прийняти її точку зору, бо я залишилася з нею. Хоч я й пригадувала, що тато носив мене на спині і купував морозиво, але я повторювала за мамою:

– Він зрадник, ми його не любимо.

Чому батько пішов я тоді не знала, але подальше життя з мамою показало мені її іншу сторону.

Коли вона приводила кавалерів додому, а я в той час хотіла, щоб вона зі мною побавилася чи почитала мені, то вона казала:

– Я для тебе стараюся, аби в тебе був гідний батько, а ти мені заважаєш.

Отак я почала їй заважати, а далі її чоловікові. Коли ж пішли у них власні діти. То мама привела мене до бабусі, татової мами.

– Ось, виховуйте, я більше не можу. Маєте й ви зрозуміти, що таке ростити дитину!

Я плакала за мамою, бо я нікого більше не знала. Але моя бабуся Люба виявилася дуже доброю і її любов мене вилікувала, зміцнила і дала певності. Батько мав іншу родину, але знайшов в ній місце і для мене, його дружина хоч і не була дуже рада, але до мене не присікувалася.

Життя налагоджувалося. Я закінчила школу і пішла вчитися на медсестру, спеціально заради бабусі хотіла стати лікарем, щоб її вилікувати від усього.

– Дитино, від старості нема ліків, – казала вона.

– А я винайду, – була певна й я.

Коли я не поступила в інститут, то дуже засмутилася, адже я не зроблю ніякого відкриття, мені так було соромно вертатися додому до бабусі з такою звісткою.

– Люба моя, не засмучуйся, якщо ти підеш вчитися на медсестру, то ти теж мені колись допоможеш.

І так я пішла вчитися в училище.

Мати моя не брала ніякої участі в моєму житті. Мені здавалося, що вона вітаючи мене з днем народження, хоче почути:

– Я тобі пробачаю.

Але я не пробачила.

Коли я знайшла в області ще й роботу, то бабуся вирішила, що слід подумати й про житло для мене. вона продала свою квартиру, батько доклав ще зверху і мені купили двокімнатну квартиру. Ми переїхали тули з бабусею і стали жити-поживати і добра наживати.

Аж тут мати моя про мене згадала – її діти ж теж мають вчитися в місті, а жити мають у мене, бо чому їм жити в гуртожитку?

Я не могла заперечити, мама ж вперше попросила щось у мене, то ж мама.

Мій брат Олег виявився геть розпещеним хлопцем, він нічого не робив по дому, окрім сидіння і комп’ютері. Час від часу ходив на пари, але зазвичай прогулював.

Гроші на своє проживання не давав.

– Мама тобі передасть, у мене нема, – казав мені.

Але мама не передавала і мені на свою зарплату та на бабусину пенсію доводилося годувати цього вибагливого хлопця.

Якось я прийшла з роботи і застала бабусю на кухні, вона готувала Олегу бутерброди, бо він їй сказав, що голодний.

– Ба, чому він не готує собі сам?

– Та мені не важко, Галинко, лиш би між вами все було добре.

– І часто він так себе веде?

І тут на цю розмову заходить Олег:

– А що їй робити, й так ввесь час сидить на кухні, то хай і зробить щось корисне.

– Нагадай мені, брате, чому ти не в гуртожитку?

– Бо мама так сказала.

– А ти сам де хочеш бути?

– Та точно не в тебе в цій квартирі.

– Тоді ми твою мрію й здійснимо.

Через тиждень Олег поїхав в гуртожиток, а мати моя висловлювала мені своє фе. А я навіть її й не чула, бо я побачила, що бабуся нарешті повеселіла, стала знову почуватися вільно у своїй квартирі. То чому я маю зважати на якусь чужу жінку, яка мені навіть грошей не дала на утримання свого сина?

Просто поклала слухавку і пішла з бабусею пити какао.

– Дитино, має бути мир всюди.

– Ба, мир має бути між нами, а вони хай посунуться.

Я такої думки, що треба зважати на найближчих, а не догоджати чужим ще й за свій рахунок. Правда ж?

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page