Я завжди пишалася тим, що ми з чоловіком всі ці роки разом живемо і працюємо в Україні, змогли і ремонт в квартирі пристойний зробити і на машину, хоч і потриману, але купити.
У нас одна донечка Світланка, яку ми дуже любимо і душі в ній не чуємо.
Спеціально домовилися, що будемо мати одну дитину аби змогти їй забезпечити гарні умови та гарну освіту.
Наше все життя крутиться на тому аби в Світланки було не все найкраще, а все найкраще з того, що ми можемо їй дати. Я добре усвідомлюю, що ми далеко не середній клас, але є люди, які мають менше, ніж ми.
Коли донька виросла мене дивувало, що вона дуже хоче мати брендові речі і може годинами шукати «якісні копії», як вона це називає.
Ми не можемо собі дозволити сумочки по кілька тисяч гривень і це доньку чомусь засмучує і вона з якимось докором каже, що вона нещасні і краще б ми її на світ не приводили.
Знаєте, це смішно чути і я це все списувала на ранні роки, на якісь свої уявлення про гарне і погане. Але остання подія просто вибила мене з колії.
Донька вчиться на першому курсі університету, їй не вдалося поступити на державну форму, тому ми вирішили оплачувати навчання, бо донька дуже хотіла потрапити саме на цей факультет. Гроші, знаєте, не маленькі, а якщо додати сюди, що вона ще й весь гардероби оновити вирішила, то ми з чоловіком просто на усьому економимо.
І ось почала я помічати, що у неї з’явився якийсь залицяльник. Мені було дуже цікаво, хто це, але донька ні пару з уст.
І якось йду я по площі, як бачу, що моя донька сидить з молодим хлопцем і мило бесідує, морозиво дає йому вкусити.
Я й вирішила підійти та познайомитися.
Світлана була червона мов рак, коли мене побачила, а, коли я почала хлопця запрошувати на шарлотку, то взагалі почала казати, що у них інші плани.
– А я б пішов, – каже хлопець.
І от ми прийшли в квартиру, я вже розпитала Валерія про те, де він вчиться і хто його батьки…
Дивлюся, а він так здивовано хату озирає, а тоді каже:
– Ти ж казала, Світлано, що ви за містом живете в котеджі…
– Так, то ми тут тільки інколи буваємо, квартира бабусі, тому й так виглядає, ми скоро ремонт будемо робити, – давай плести донька.
– Яка смачна у вас шарлотка, – далі каже хлопець, – Коли ви тільки встигаєте і компанією керувати і так смачно готувати?
– Та то у мами хобі, – каже вона і мені так очима робить, аж мені смішно стало.
Я ж доросла людина, я не маю чого соромитися.
Я тоді й кажу хлопцеві:
– Не знаю, що там тобі Світлана наговорила, але ми не олігархи і я працюю звичайним технологом, а батько в автосервісі і ніяких будинків у нас нема.
– То це ти, Світлано, батьків соромишся?, – каже хлопець, – Мої теж не багачі і я сам працюю та на свої забаганки заробляю… Не хочу я з такою дівчиною знатися. А ви просто чудова мама, дивно, що у вас така донька.
Хлопець встав і пішов. А Світлана давай на мене:
– Важко було змовчати? Вічно ти так! сама нічого мені лати не можеш, то хоч не шкодь! Нащо було взагалі мене на світ приводити, якщо ти елементарне не здатна мені дати?
Закрилася в кімнаті і не виходить…
А мені так, як би хто холодною водою полив.
За що? Чому? Як це сталося?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
