– Я мати, – казала вона на закиди, що вона ніде не працює і їй добре вдома сидиться, – Попробуйте скільки дітей вгледіти.
– То ти чого не спиняєшся, – казали їй жінки.
– Скільки Бог дає, стільки й буде, то не моя воля, – казала мама.
Вона потім ще татові розказувала, які то є люди заздрісні.
Поки я була мала, то я тих розмов не розуміла, але, коли стала моя черга бути старшою в родині, бо старша сестра і брат поїхали вчитися, тоді я й зрозуміла, як то важко глядіти дітей.
Поки я була мала, то у мене були одні обов’язки, а, коли стала старшою, то стало їх набагато більше.
Я побачила «чудову» річ, що моя мати те й робить, що спить та менших годує, а все інше на нас дітях. Вона не знала, що то випрати з дітей, що їсти зготувати. Вона лиш командувала і то не завжди, тільки на початку мене вводила в курс справи. Я мала розрахувати скільки картоплі чистити звечора аби ставало й на ранок, скільки хлібів купити, хто забирає менших, хто пасе череду, хто на городі порається.
Тато приходив пізно і те й робив, що їв та лягав відпочивати, бо хлопці теж знали, що треба корові вкосити, а сіно згребти. Він ще міг піти в стайню і все перевірити, надавати, коли хто не справився…
Я розуміла, чому старші не приїздили додому, а батьки про них і не згадували, адже все працювало, то чим тут перейматися.
Аж раптом я почула, як мама хвалиться кумі, що знову при надії, я мало не заплакала! Мені ще в школі вчитися рік і я не знала, як справиться Марічка з обов’язками, адже вона молодша від мене на три роки!
Батьки якось так собі розраховували проміжок в три роки і якраз Назарчикові був рік, я думала, що є ще час і мати хоч якось включиться в наше життя…
Я була на уроках просто сама не своя і вчителька це помітила, вона попросила мене залишитися після уроків, але я відмовилася:
– У мене купа роботи вдома, я не маю коли з вами ляси точити.
– Ляси точити?, – вчителька аж витріщилася, – Ти як це собі уявляєш? Мені робити нічого?
– Та певно, що не стільки як у мене, – буркнула я.
Що вона мені могла сказати чи порадити? Піти за мене корову подоїти?
Я пішла додому і вчительку не послухала, але Віра Семенівна була з характером, тому прийшла до нас додому.
– Щось сталося, – спитала мати.
– Так, хочу поговорити з вами про поведінку Олесі.
– А що вона натворила?
– А ви не знаєте?, – питає вчителька.
– Ви знаєте скільки у мене дітей?
– Я знаю. І що?
– А те, що я не маю коли в голову почухатися, а ви мені якісь тут загадки говорите.
– Як ви не знаєте, як ваші діти, то нащо ви так багато їх маєте? Як не можете справитися, то вам допоможуть компетентні органи!
Отак моя вчителька, сама того не знаючи, поставила маму на шлях істини.
З того дня, мама почала й їсти готувати, й наполягла аби батько чи не вперше в селі купив машинку напівавтомат, щоб можна було прати речі не вручну. Вона почала цікавитися чим ми живемо, про що мріємо.
Звичайно, у нас залишилися обов’язки, але тепер мама задумалася чи так легко ростити дітей і братик Василько був останнім нашим братиком.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
