Я вже давно не дитина, мені тридцять один рік. З батьками майже не спілкуюся, що їх дуже непокоїть тепер. Останнім часом все частіше від них чую, що я зовсім не приділяю їм уваги, не знаходжу для них часу. Але самі вони завжди ставили на перше місце не мене, то чому ж тепер дивуються? Є такі пари, яким, крім один одного, ніхто не потрібен. Ось мої батьки із таких. Їм було чудово вдвох, а я залишалася осторонь їхнього свята життя. Мене все дитинство виховували бабусі, доки батьки виправдовувалися роботою, подорожами, зустрічами із друзями.
– Ну, куди ми її візьмемо? Вона буде там єдиною дитиною, їй буде нудно.
– Нехай ще тиждень у тебе поживе, у нас відрядження.
– Нам треба відпочити, це був складний період.
Я фактично мешкала то в однієї бабусі, то в іншої. З батьками я за десять років прожила, напевно, років два-три від сили. Вони не мали часу, щоб водити мене в садок, вчити зі мною віршики, робити костюми на ранки. Вони працювали, відпочивали та жили повним життям, але без мене.
Можна подумати, що ми були багаті, бо мама з татом так багато працювали, що забили на рідну дочку. Але ні, багатими чи просто дуже забезпеченими ми не були. Звичайна двокімнатна квартира, нормальний рівень достатку. Навіть машину вони змогли купити ближче до пенсії.
У перший клас мене вели бабусі, на вручення атестату та випускний теж прийшли бабусі. Батькам було ніколи, у них були дуже важливі справи, вони мене привітали телефоном. Коли я вступала, то підтримувати мене поїхала бабуся по батькові, а батьки прикупили гарячу путівку на море і поїхали, написавши, що вірять у мене.
Мені б звикнути до такого ставлення, але бабусі завжди переконували мене, що батьки мене люблять, дбають і я найдорожча для них. А мені хотілося в це вірити. Якби мені казали, що їм байдуже, ось такі вони люди, можливо, мені було б простіше. Але цього мені ніхто не говорив, тому я відчайдушно хотіла від батьків демонстрації любові та підтримки. Тільки вся їхня підтримка полягала в підтримуючих повідомленнях та дзвінках.
Поки я вчилася, одна за одною відійшли у засвіти бабуськи. Сталося все на моєму другому курсі. Це було дуже й дуже важко, я не знаю, як змогла пережити цю втрату, адже вони були найближчими моїми людьми. Я їздила на прощання, бачила батьків. Мені хотілося заритися під землею, а вони були абсолютно спокійні, ніби нічого особливого не сталося.
Я вперше не стримала емоцій і наговорила їм правди, що вони байдужі та холодні люди. Мені відповіли, що це життя, а сльози нічого не виправлять. І їм соромно, що я так поводжусь, люди ж дивляться.
Ось у цей момент усередині мене щось обірвалося, і я подивилася на батьків іншими очима. Їм же начхати на всіх, крім себе. Якби це було прощання зі мною, вони стояли б такі ж незворушні.
Після поминок я повернулася до навчання, твердо вирішивши, що до рідного міста більше не повернуся. Проте мені довелося повернутись, бабусі залишили мені свої квартири, що обурило батьків. Я вирішила, що квартири будуть продані, а собі я на ці гроші куплю житло там, де навчаюсь. Так і зробила.
Мене переконували, що я як мінімум маю поділитися грошима з мамою та татом, але я не збиралася цього робити. Для мене це були чужі люди, яким я нічого не винна. На виручені гроші я купила собі двокімнатну квартирку у гарному районі.
Батьки на мене чи образилися, чи просто черговий раз було не до мене, але ми не спілкувалися більше десяти років. Не рахувати ж спілкуванням вітальні смски на дні народження. Я сама не прагнула спілкуватися з ними, але десь у глибині душі хотіла, щоб вони приїхали на вручення диплома, на моє весілля, на народження онука.
Але вони не приїжджали, виправдовувалися нагальністю справ, роботою, самопочуттям. Хоча у їхніх соцмережах постійно викладалися фотографії, де вони з друзями чи на відпочинку. Часу їм не вистачало винятково на мене. Я змирилася і не нав’язувалася.
У мене є чоловік та трирічний син, вони моїх батьків ніколи не бачили. Але останній рік мама з татом активно набиваються у гості чи кличуть приїхати до них. Дуються, що зовсім не бачили онука, та й я з ними не спілкуюсь. Не розуміють, чим таке заслужили.
А я не хочу їх бачити, не хочу ятрити ту душу, там давно немає для них місця, хоч спогади іноді дають пр себе знати. Відвикла я чекати маминих та татових дзвінків, і назад звикати не маю наміру, бо надто багато розчарувань вже перенесла.
Чоловік та свекри радять мені все-таки налагодити стосунки з батьками.
– Вони самі хочуть зустрічі, значить щось усвідомили. Дай їм шанс, – умовляє мене чоловік.
Але я не хочу. Вони мали достатньо шансів, але вони їх упустили, а тепер, коли старість дихає в потилицю, вони намагаються налагодити спілкування не заради мене, а заради своєї зручності.
Фото ілюстративне.
