Мені 65 років і навіть маючи сина, а також онуків, я відчуваю себе самотньою. А вся справа в тому, що 15 років тому син одружився з Лерою і, як він каже, став справді щасливий.
Ось тільки нещасною стала я. Не подумайте, я сина не ревную і ніколи не втручалася у їхні стосунки. Та тільки-но з’явилася Лера, я стала майже нікому не потрібна. Все через те, що стосунки у нас із невісткою не склалися.
Я намагалася стільки разів порозумітися, допомогти в чомусь, підказати, але всі мої спроби сприймалися Лерою як щось недоречне. Коли не подзвоню, вони зайняті своїми справами. Намагаюся дати пораду з добра – їм поради мої не потрібні. Передаю передачу з їжею та яким одягом для онучок — все їм не те й усе не так. Я навіть у гості перестала до них їздити та свята з ними відзначати. Чого тільки вартий погляд невістки, яка всім своїм виглядом дає зрозуміти, що мене не чекали в їхньому домі.
Останнього разу узагалі мене здивувала. Смажить відбивні до святкового столу. Я підійшла і запитала, чому вона їх у сметані і майонезі не замочила, адже тоді вони будуть справді смачними, а не дерев’яними, як завжди. Вона ж з-під лоба глянула і сказала, що робить як знає і порад не питала. так сказала, що мені аж гірко стало. Ну чому така реакція? я ж раджу їй. я ж бачу, що робить не так.
Купила онукам подарунки, прикупила трохи продуктів також до столу, та й поїхала до сина з невіскою. Приїжджаю, а в квартирі такий безлад. Зайти неприємно. Сноха спокійно лежить на дивані, щось клацає в телефоні, навіть не встала сказати мені “добридень”, діти ж щось там у тих халабудах що з ковдр побудували, грались.
Скрізь ковдри, розкидані подушки і іграшки. Я давай усіх піднімати і говорити, що треба ж прибрати, як так святкувати можна взагалі? А невістка мені каже, щоб я дітей не чіпала і їхні “хатки” не розбирала. Мовляв у них гра така і то все їм потрібно. Подушки, ковдри і іграшки? Потрібно? Смієтесь з мене?
Я ж хочу прибрати, адже сісти і випити чаю не зможу, знаючи, що в кімнаті таке коїться. Діти почули, що мама мені казала і собі давай:
— Бабусю, то будинок наш, а то кораблі ворожі.
Тут син заходить і з рук у мене все забирає. Думала, сам прибере, але ж ні:
— Добре, мамо, що речі не розпакували ще. Випийте чаю, таксі скоро під’їде. Їдьте, мамо, з Богом. Тут вас більше не чекають.
Як же ж я плакала, людоньки добрі! Намагалась з ним поговорити, а він лиш на годинник поглядає і каже: «Вам час, мамо. На електричку запізнитесь».
От так! Виростила я сина, маю двох онучок, але самотня я. Зателефонують раз на тиждень, вишлють п’ять тисяч раз на місяць і все! Живи, мамо, як хочеш.
Головна картинка – pexels.
