Але минали роки і свекруха так само могла годинами розказувати, як мій син Артем схожий на Андрія.
Я знала Андрія зі школи, гарний хлопчик носив мені портфель та ганявся з лозиною за дівчатами, які мене дражнили, ділився цукеркою «Білочка» і давав покататися на своєму велосипеді, тільки мені одній.
Але я не думала, що це кохання, звичайна дитяча дружба, от і все… І в школі разом вчилися і гуляли разом у дворі… Андрій та й Андрій… Мені подобалися хлопці з популярних гуртів, а не він.
Їхній плакат висів у мене на стіні і я годинами могла розповідати чи слухати, хто ж з них красивіший.
Одного дня Андрій сказав, що мене любить.
– Як це «любиш», – здивувалася я, бо не давала дозволу на подібні почуття!
– Отак… Ти будеш мене чекати з армії?, – питав Андрій і зазирав в очі так віддано, що я кивнула головою.
– Буду, – ну, я ж любила тих з плакатів, тому теоретично могла б так само чекати будь-кого іншого з армії, не лише Андрія.
Я вчилася, він служив, писали один одному листи.
Але після його повернення між нами нічого не змінилося. Він не ліз з обіймами, а я не спішила триматися за руки.
На третьому курсі у нас була практика в таборі і мені пощастило потрапити на море. Радості моїй не було меж! Море, сонце, черешні, абрикоси, персики!
І там мене зустріло перше кохання, вожатий Дмитро… Всі дівчатка бігали за ним, а він був лише мій!
Після того, як діти лягали спати, прокидалися в відповідальних вожатих, палкі серця.
Додому верталася з упевненістю, що Діма – моя доля. Ми обмінялися адресами і перші місяці мало не щотижня переписувалися.
Але, коли я сповістила Дімі, що при надії, то він сказав, що йому ще рано ставати батьком.
Я не знала, що мені робити, бо вже було пізно по термінах, та й дитину я хотіла, бо це ж «плід кохання».
Андрій тоді вже працював на заводі і одразу зрозумів, що зі мною щось не так.
– Я при надії і не знаю, що робити. Мама мене просто… Як бути?, – казала я.
– Давай тоді за мене заміж виходь, – сказав Андрій.
– Але ж це не чесно, – відповіла йому я.
– Чесно, якщо ти будеш мені вірна, – сказав Андрій.
От я й погодилася. Весілля було скромне, але наші батьки були задоволені нашим вибором і ми почали жити в кімнатці гуртожитку, яку дали Андрієві від заводу.
Артемчика і мене Андрій забирав з такою помпою, що мені було аж незручно – і повітряні кульки, і квіти, і наші батьки… Він справді був щасливим від того, що у нього є я і син…
Але тішився щастю не довго – прикра випадковість і вже нема мого Андрія. Чи варто казати, що я усвідомила наскільки кохала його? Я просто побачила перед собою прірву, там, де був Андрій була прірва… Її ніхто не міг заповнити.
Свекруха одразу запросила нас до себе жити.
– Я хоч так якось відійду, коли бачитиму свого онучка, переживу легше.
І я не сміла їй сказати, що то не онук. Я стала їм за доньку і старалася виправдати цю честь.
Заміж так і не вийшла, бо не було більше такого як Андрій. Хоч свекри й казали, що е матимуть нічого проти, навіть казали, що заберуть Артемка до себе, якби так новий чоловік вимагав.
Отак я все життя й прожила з ними. Ми поховали тата і вже жили втрьох. З роками Артем ставав все більше і більше схожим на Дмитра і я кожного дня боялася, що свекруха про це мені скаже.
Коли вона вже занедужала, то я вирішила відкрити їй цю таємницю.
– Я знаю, дитино, знаю, що він не Андрійка… Але ж він наш онук.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
