Ще при цьому встигнути все зробити й по господарці – припнути корову, подоїти, якщо матері не було, зготувати обід для всіх…
Останню дитину мати привела вдома сама з моєю допомогою, тому не дивно, що я була просто сита дітьми по саме горло.
Додайте сюди бідність і ви зрозумієте, що я взагалі не розуміла навіщо так багато дітей, якщо ти не можеш їх досита нагодувати?
Пригадую, як батько йшов на роботу і мама йому варила пеленички, це кругле розкачане тісто, рідила те все зажаркою з цибулі, а я дивилася аби тато хоч одну залишив, щоб я перша встала і з’їла…
Не дивно, що після школи я просто втекла в місто. Вчилася дуже наполегливо, бо знала, що вдома мене чекає.
На хлопців не заглядала, бо так само чітко знала, що від таких стосунків бувають діти, а діти ні до чого доброго не приводять.
Тоді мені здавалося, що чим далі я від дому, тим буду вільніша.
Розумієте, одразу ж як я оселилася в містечку, то одразу кімнатка стала просто перевалочним пунктом для всіх моїх рідних. А я була ними сита і нічого крім роздратування до них не відчувала.
Я втекла на інший кінець країни і нарешті спокійно зітхнула – я одна, однісінька.
Жила для себе, працювала і добре працювала. Мала все, що мені хотілося, витрачала все на себе.
Чомусь до мене придивлялися чоловіки, які не хотіли працювати, а хотіли аби на них працювала та обслуговувала я, але я швиденько таких зі своєї шиї знімала, бо поклялася, що більше ніхто не буде мною безкоштовно користуватися.
Я не відчувала своєї самотності, адже працювала понаднормово, додому приходила лише переночувати, а далі знову на роботу. Двічі на рік я їздила на відпочинок, ходила в театри, в’язала і читала.
Ідеальне життя…
Не встигла я й оглянутися, як життя пройшло… Ще я така повна сил та енергії, а мені вже показують на двері, бо треба прилаштувати доньку директорки.
Саме тоді я відчула, як тихо в моїй гарній квартирі…
Пробувала відновити стосунки з колегами, старими друзями, але вони говорили про онуків та дітей, невдячних чоловіків і свекрух, яких треба доглядати.
Відновити стосунки з рідними? Я вже була в такому розпачі, що була готова й до цього. Тільки дитячі спогади заважали мені зателефонувати рідні.
Я не знала де себе приткнути, всюди мені було неспокійно, незатишно, нудно з улюбленою книгою і не тішив серіал.
В стрічці мені попалося прохання долучитися до плетіння сіток… Я ж вмію це робити от і пішла.
А там життя! Все кипить, метушиться, треба встигнути, треба передати. І люди там такі, ну чисте золото – тебе підтримають і знайдуть тобі застосунок!
Там я й зустріла Дмитра…
І сама з себе дивуюся, адже я ніколи ні про кого не хотіла більше піклуватися, а він – на візку! Але я й в здорових чоловіків не бачила такої самостійності, такої цілеспрямованості.
Мені хотілося просто бути біля нього, сидіти чи стояти, подавати йому клаптики, просто бути.
Я захоплена цією людиною і не відчуваю свого віку зовсім, наче мені лиш двадцять і я вперше кохаю з усією шаленістю.
Дмитро відкриває в мені мої кращі сторони, я й не сподівалася, що добрим не лише треба бути в своїй уяві, але й робити добрі вчинки.
Тепер я бачу, що я все життя була для себе на першому місці, але це не принесло й крихти мені того душевного спокою та радості, що є зараз з Дмитром в мої вже немолоді роки.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота.
