Ну от скажіть мені, люди добрі, хіба я багато просила?

Кожна мати мене зрозуміє. Коли ти сама, без чоловіка, витягуєш сина, віддаєш йому всю душу, кожну копієчку, ночами не спиш, аби він людиною став… Хіба це гріх — хотіти на старість побачити продовження свого роду? Онука на руках потримати, колисочку поколисати?

Мій Павлик — це ж не просто син. Це моя гордість, моя надія, все моє життя. Батько його, Паша-старший, рано пішов, серце підвело. Залишилась я сама з малим хлопчиком на руках. Бувало важко, ой як важко.

Сама недоїдала, а синові — найкращий шматочок. Він у мене змалечку до книжок тягнувся, розумник такий, тихий, слухняний. Пальчиком нікого не зачепить. Поки інші хлопці по підворіттях, мій Паша олімпіади з математики вигравав.

Потім інститут, аспірантура, дисертація… Він же в мене науковий діяч! Інтелігент до кінчиків нігтів. Його в університеті студенти поважають, професори за свого мають. Так, грошей там великих не платять, ну то й що? Хіба все в житті міряється тими папірцями? Зате яка людина! Яка голова!

І от з’являється вона. Тетяна.

Я як перший раз її побачила, в мене аж серце тьохнуло. Ну різні вони, зовсім різні. Паша мій — спокійний, як тихе озеро, весь у своїх формулах, у думках. А вона — як той вихор. Жива, активна, аж занадто. Очі бігають, телефон з рук не випускає, все про якісь плани, про кар’єру торочить.

Мені подруги так прямо й казали: «Любо, ну куди їй твій Паша? Він же зі своїх книжок не вилазить, а вона он яка кручена». Але син закохався. Прийшов і каже: «Мамо, я без неї не можу». Ну що я мала робити? Хіба я ворог своїй дитині? Благословила.

Тільки от з першого дня я їй прямо сказала:

— Танюша, Палик у мене один. Я все життя мріяла про велику родину, та не склалося. Тепер вся надія на вас. Не тягніть із дітьми, поберіться — і відразу про малечу думайте. Поки я при силі, допомагати буду, глядітиму, тільки народіть.

Вона тоді так промовчала, посміхнулася якось дивно. Ну, думаю, молода, соромиться.

Почали вони жити у неї. У Тетяни квартира своя, машина, посада якась там престижна — фірмачка, одне слово. Мій Паша до неї переїхав, хоча я йому казала: «Сину, куди ти йдеш? Лишайся вдома, нам місця вистачить». Але ні, захотів самостійності. Ну, живіть, дай Боже щастя.

Минув рік. Минуло два. А у відповідь — тиша. Ніяких новин. Я вже й так, і сяк натякаю. Прийду до них у гості, дивлюся — пусті стіни, жодної дитячої іграшки, ніякого затишку. Тільки Тетянині папери всюди розкидані та комп’ютер гуде.

Ось і того вечора… Прийшла я до них, пиріжків принесла, як зазвичай. Сидимо на кухні, чай п’ємо. Паша в кімнаті щось там перевіряв, якісь роботи студентські, а ми з нею вдвох. Ну я й не витримала, спитала прямо, бо скільки вже можна навколо пальця ходити?

— Таню, ну от поясни мені, старій. Чому знову поповнення відкладається? Ви ж планували, Паша казав, що ви розмовляли про це. Коли ви вже мені подаруєте онука?

Вона чашку так повільно на стіл поставила, зітхнула, наче я її каторгою якоюсь лякаю, і каже цим своїм тоном, знаєте, яким менеджери розмовляють:

— Любов Миколаївно, обов’язково у вас будуть онуки. Ось коли заробимо на нову квартиру, розширимося, тоді й поговоримо.

Мене аж пересмикнуло.

— На яку ще нову квартиру, Таню? У вас же є де жити! Світла, велика квартира, місця для дитини — за очі. Навіщо ці мільйони збирати, коли роки йдуть? Хіба дитині стіни потрібні, чи любов батьківська?

— Любов Миколаївно, це моя квартира, — відрізала вона, та так холодно, аж мороз по шкірі пішов. — А дитині потрібні нормальні умови. Паша на свою зарплату навіть підгузки нормальні не купить, ви ж самі знаєте, скільки в інституті платять. Усі великі витрати на мені. А я втомилася. Мені відпочити треба.

Я ледь язика не прикусила. Це вона мені, матері, дорікає, що мій син мало заробляє? Та він наукою займається! Він майбутнє країни вчить!

Невдовзі після тієї розмови Паша до мене заїхав — сам, без неї. Сумний такий, втомлений. Я йому каву заварила, сіла поруч.

— Що, синку, які справи вдома? Як Таня?

— Ой, мамо… Танюша каже, що сили в неї закінчуються. Робота її виснажила. Прийшла днями й каже: «Дорогий, треба їхати у відпустку, у мене сили закінчуються, давай кудись на море».

— А ти що? — питаю.

— А що я, мамо? У мене ж зараз дисертація, захист на носі, кожен день на рахунку. Я ж не можу все кинути й поїхати. Так їй і сказав: «Звичайно, їдь. Відпочинь, розвійся. Я з тобою не зможу, сам бачиш, яка ситуація».

Ну, думаю, поїде невістка, відпочине, нерви заспокоїть, може, й про дитину нарешті подумає. Так ні! Не пустили її з роботи, начальник якийсь там заупрямився. І що ви думаєте вона вробила? Замість того, щоб заспокоїтись і жити далі, вона вирішила… звільнитися! Захотіла свій бізнес відкривати, на себе працювати.

Паша мені потім розповідав, як вона з ним цим ділилася. Він же в мене добра душа, завжди її підтримував, слова поперек не скаже. Каже їй:

— А хіба тобі щось не так на старій роботі? Але ти дивися на себе. Робота має приносити не лише дохід, а й задоволення. Якщо хочеш — пробуй.

І от почався цей її «бізнес». Доходи відразу впали, бо яка ж справа з першого дня мільйони приносить? Але пихи менше не стало. Вона все одно Павлику тикала, що заробляє більше за нього, хоча він того навіть не помічав — йому аби студенти сесію вчасно здали та формули сходилися. Він у мене вище цієї побутової багнюки.

А мене серце болить. Час іде, дітям уже під тридцять. Я знову до них приїхала. Думаю, раз грошей зараз менше, то, може, якраз час для дитини? Все одно ж удома сидить, справою своєю з комп’ютера керує.

Сіли ми знову на кухні. Паша теж з нами був, чай наливав. Я й затягла знову своєї:

— Таню, Пашику, ну подивіться на мене. Я ж не вічна. Скільки мені ще чекати? Ну яка зараз різниця, яка там робота, які доходи? Люди в дев’яності впроголодь жили, а дітей народжували й виростили ж! А ви все чекаєте чогось.

Тетяна чашку об стіл як грюкне! Очі злі, аж потемніли.

— Любов Миколаївно, — каже голосом, наче замерзла вода, — ми станемо батьками лише тоді, коли будемо готові. Продавати свою квартиру я не хочу, ми маємо накопичити на спільну. Я не збираюся народжувати дитину в нікуди, не маючи спільного надійного фундаменту.

Боже мій, якби ви бачили мого Павлика в ту хвилину… Він аж зблід. У нього аж руки затремтіли, він ту чашку ледь з рук не випустив. Це ж вона при ньому, при чоловікові, при матері його, отак прямо сказала: «Моя квартира». Наче він там ніхто, приблуда якийсь, бомж із вокзалу! Наче він не чоловік їй, а квартирант, якого завтра виставити можна!

Паша підвівся. Я його таким ніколи не бачила — завжди спокійний, а тут прямо в обличчі змінився. Дивиться на неї, а в голосі стільки болю, стільки образи:

— Тобто ти мені настільки не довіряєш, Таню? Не тільки мамою стати не бажаєш через якісь там гроші… Тобі, виходить, лячно навіть квартиру зі мною купувати? Ти все ділиш — твоє, моє? Ми скільки років разом, а я для тебе — чужа людина?

Вона сидить, очима лупає, мовчить. Чи то не чекала від нього такого, чи то сказати нічого.

— Пашику, синку, заспокойся, — спробувала я втрутитися, бо бачу — дитині моїй серце крають.

— Ні, мамо, я все зрозумів, — каже Паша. Голос твердий, аж дзвенить. — Тут мене ніколи не вважали за господаря. Я тут просто додаток до її престижного життя.

Повернувся до Тетяни й каже:

— Знаєш що? Ноги моєї в твоїй квартирі більше не буде. Живи тут сама зі своїми мільйонами та бізнесами.

Повернувся, пішов у коридор, куртку схопив — і в двері. Я за ним, ледь встигала капці взути.

Приїхали ми додому, до мене. Паша всю ніч не спав, на кухні сидів. Ходить з кутка в куток, голова опущена, гордий мій хлопчик, а бачу ж — плакати хоче від такої несправедливості й образи. Каже мені: «Мамо, як вона могла? Я ж її кохав, я ж усе для неї… А вона мене гривнею міряє».

А я сиджу, дивлюся на нього і думаю: і слава Богу, що все вилізло зараз! Ну яка з неї дружина? Яка з неї мати, якщо в неї замість серця — калькулятор? Хіба можна з такою жінкою життя будувати, яка чоловіка ні в що не ставить через те, що він грошей мішками не носить?

Нехай тепер сидить у своїй «моїй» квартирі одна. А мій Паша — він золото, він собі ще знайде справжню, просту, душевну дівчину, яка цінуватиме його розум і душу, а не гаманець. І онуки в мене обов’язково будуть, тепер я це точно знаю. Тільки від іншої жінки.

Головна картинка ілюстративна.