Я не маю ні дітей, ні чоловіка, сумно самій жити, хоч вовком вий. Тому вирішила надати притулок своїй племінниці, адже у двох веселіше. Аня вирішила вчитися у нас у місті, ледь-ледь у своєї матері відпросилася, щоб виїхати з села.
Спочатку ми жили з нею чудово. Вона до мене відносилася, як до старшої сестри, завжди поради запитає, поплачеться про кохання своє нерозділене. Усе господарство Аня на себе взяла, хотіла хоч якось мені віддячити. Я вже забула, що таке на кухні поратися.
Постійно в будинку чисто, все випрано, попрасовано. Я дивувалась, звідки сил стільки у неї береться?
– На навчання потрібно більше часу приділяти, а не прибиральницею підробляти! – говорила я їй сміючись.
А вона лише сміялася у відповідь повторюючи, що їй не важко.
Наше спокійне життя скінчилося, тоді коли Аня закінчила навчання. Приїхала за нею її мама, тоді все і почалося.
Виявилось, що я тоді їх неправильно зрозуміла. Вони мене не просили, щоб Аня пожила в мене, а навпаки їхнє прохання полягало у тому, щоб Аня у мене працювала!
Так як ми родичі, мені зробили знижку. Тепер я маю віддати Ані, чесно зароблену нею, заробітну плату за всі п’ять років. У них навіть зошити із розрахунками були.
– Там все детально описано, яка послуга і скільки коштує, ви ж розумієте, – розводячи руками говорила племінниця. — У мене там все підраховано.
Вона на додаток вручила мені декілька важких зошитів. Я їх швидко перегорнула, до речі, мені їх навіть на згадку залишили.
Я від такої ситуації, чесно кажучи, ледь мови не втратила. Майже п’ять років вона мовчки все записувала та вираховувала, а мені навіть слова не сказала!
– Тітонько Маруся, мені б відразу все і отримати. Я маю намір собі хату купити та господарство невеличке. — повідомила мені племінниця.
– А якщо ти не маєте змоги, то можеш й частинами виплачувати, але тоді з відсотками буде. Ти не думай, що ми з села та нічого не розуміємо. А як ні, то складемо договір. Тим паче, що ти маєш велику зарплатню, тому швидко розрахуєшся з боргом! – вимовила сестра.
Я перебувала, так би мовити, у невеликому ступорі.
– Добре, давай порахуємо, сестричко! – вже не витримала я. – Кімната у моїй квартирі коштує 5 тисяч на місяць. Множимо, так, скільки Аня тут прожила? Нехай буде, в середньому 10 місяців на рік, то за років у нас виходить 50 тисяч? Продукти мої теж були, а те що ти із села надсилала, то вона сама і їла, тому я візьму за прожитковим продуктовим мінімумом, там вийде приблизно 4500 на місяць на дорослу людину. За ці роки скільки набігло? Скільки я вам там винна? Тож, віднімемо і виходить у нас що? Ви, дорогенькі мої родичі, повинні мені трохи більше ніж 50 тисяч. Я так розумію, що таких грошей у вас немає, тому я готова увійти в положення і простити вам борг. Але натомість, я ніколи більше хочу вас бачити у своєму житті!
– Так не піде, про оренду треба було відразу домовлятися! – заперечила сестра.
– Невже? А ти мене попередила, що твоя донька до мене їде прибиральницею за зарплату? Я б тоді її і на поріг би не пустила. – відповіла я.
– Я ж тебе відразу попереджала! Казала, що Анютка моя тобі допомагати буде, а натомість ти в боргу не залишайся! А тепер не кажи, що такої розмови не було!
– Все, досить. Пуста розмова. Дякую я від вас не чекаю, тому просто йдіть.
Я з сестрою і племінницею навряд чи ще спілкуватимуся. Мені їх дещо шкода! Якби вони, за необхідності попросили у мене, я б їм не відмовила, а так – бачити їх більше не хочу! Хоча і шкода, якщо чесно. Думала з Анютою будемо разом жити й далі. Уже й га роботі про неї домовилась. А воно он як обернулось!
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка ілюстративна – pexels.
