4 ранку. Ніч, вокзал, холодно, мені треба в Калуш.
Водій таксі, років за 60, кивнув, мовляв, сідайте.
Поторгувалися за ціну, їдемо.
Чистий салон, ремені безпеки, українська музика в колонках, кава в термосі.
– Не можу пити не свою каву. Жінка робить смачнішу, ніж у всіх цих новомодних кав’ярнях.
– Та чому, є кав’ярні, у яких смачно.
– Вам завжди смачно, коли не вдома. МАлАдЬож.
Їдемо далі. Говоримо далі.
– 4 година, а ви вже на роботі. Не втомлюєтеся?
– Певно, що так. А що робити, треба працювати.
Я мовчу. Він мовчить. Не витримує, починає говорити:
– Мені вже 67. Навіть і не зрозумів, як життя минуло. Одружився рано. Спочатку народився син, а потім донька. Все життя працював на заводі. Від ранку до вечора. З 90-х, коли мав відпустку, почав їздити на заробітки. Спочатку до Росії, потім до Польщі. Купив машину. Відтак закрутилося – завод до вечора, увечері – таксі. Зранку знову на завод, потім знов таксі. Возив усіх, чого тільки не набачився під час таксування. А під час відпустки – знову будова в Польщі.
– Для чого так важко?
– Спочатку діти росли, потім вчилися, потім одружувалися. А я все думав, що от-от почну жити на повну. Все обіцяв жінці, що поїдемо на море, і обіцяв, і обіцяв. Потім я будував хату. Усі гроші вкладав у будівництво. Яке там море! Мали ж спочатку добудувати.
Хотів два поверхи, перекрити найкращою черепицею, поставити найкращу підлогу, найдорожчі меблі, найдорожчий телевізор. Хотілося сидіти на старості, пити час і дивитися фільми. Тільки криниця мені обійшлася майже так, як однокімнатна квартира.
– А для чого аж так?
– Хотілося не бути гіршим за сусідів, друзів і, щоб діти вже не горбатилися, а насолоджувалися життям.
– Ну, клас. Думаю, вони подякують.
– Та яке. Роз’їхалися, навіть ніхто не живе в Івано-Франківську.
– А для чого вам тепер таксувати? Вже ж і діти окремо живуть, забезпечують себе самі. А ви можете з жінкою нарешті пити чай і дивитися телевізор, як і мріяли.
– Рік тому все згоріло. ВСЕ! Сказали, проводка… Лишилася від хати тільки коробка. Ні меблів, на які заробляли пів життя, ні техніки, ні одягу, нічого. Навіть черепиця потріскала, треба замінювати. Все з початку. Наче все моє життя згоріло!
І чесно – заплакав. Звернув з дороги, зупинився на трохи біля лісу. Налив кави собі і мені.
– Ви тепер таксуєте, щоб купити меблі і телевізор?
– Ні, хочу відвезти жінку на море. То буде наше перше море за 43 роки спільного життя. А її – взагалі перше в житті. Вже половину грошей назбирав. Ще половину.
– А телевізор?
– Діти привезли якийсь свій, вони вже не користувалися ним. Вистачає, не гірше показує, ніж той, що в нас був. Все одно, який би не був телевізор, – ті ж самі погані новини і що ростуть ціни.
– А меблі?
– Сусіди купували нові, нам віддали старі. Скільки нам лишилося. Вистачить і тих.
– Навіть не знаю, що сказати. Співчуваю. Шкода, що так сталося.
– І мені шкода. Що так і не повіз дітей на море. Що обмежував себе у всьому. І їх. Що не було ніяких святкувань. Шкода, що так довго відкладав життя. І добре, що так сталося, напевно. Бо я ще хотів замінити підлогу і переробити кухню, купити нову ванну, більшу. І паркан вже хотілося переробити. Це б ніколи не закінчилося.
Сумно, правда?
Мені — дуже!
Але нас просто ніхто не вчив жити щасливо.
Ніхто не казав, що можна мати не більше поверхів, ніж в сусіда. Не плазмовіший телевізор, ніж в кума. Не дорожчу шубу, ніж в подруги. Що можна виглядати так, як зручно. Жити там, де затишно. І що в триповерховій хаті не завжди більше щастя, ніж в двокімнатній квартирі.
Я дуже хочу, щоб в життя таксиста і його дружини сталося найкраще море. І щоб в цілому епоха хата-телевізор-кришталь-все-до-хати-і-замінити-штори-до-Пасхи-на-нові-завершилася.
Щоб більше бути, а не здаватися.
Читайте також: Шлюб руйнує не відсутність грошей, близькості у лiжку чи спілкування. Реальна причина інша. І вона страшніша
Жити, а не відкладати.
Н е в і д к л а д а т и!
Автор – Тетяна Грегораш.
