Мама з самого дитинства привчала мене, що я маю подобатися іншим. Вона шила мені сама сукенки та спіднички, одягала білі підколінки, заплітала два великих банти і танула від компліментів, яка ж її доня прекрасна дівчинка:
– Яка маленька красуня…
– Чисто ангелик…
– Вся в маму…
Мама не мала ні грошей, ні посади, а батькових аліментів вистачала на найнеобхідніше, але по мені цього не було видно.
І мама цим несказанно гордилася.
– Треба вміти з усього знайти вихід і вже ти краще виглядаєш, ніж сотні інших, – казала мені, пришиваючи на форму власноруч виплетений комірець неймовірної краси.
І я хотіла подобатися, хотіла аби на мене звертали увагу і мною захоплювалися.
Але в особистому житті мені чомусь траплялися лише чоловіки, які самі хотіли аби я їх завойовувала.
Мій останній коханий зізнався мені через пів року знайомства, що має дружину і двоє малих дітей. Коли я з нерозумінням витріщилася на нього і спитала, а що ж я, то він спокійнісінько відказав:
– Любонько, ти маєш постаратися аби я покинув заради тебе дружину, а я цього не бачу…
Як це я не стараюся?
Мені хотілося тупати ногами та кричати на найвищих нотах.
Я сміття виношу в повному макіяжі! Я голову мию кожен день! Я завжди ходжу в спідниці і на каблуках!
І я мало стараюся?
Я замовляю в ресторані найдешевші страви аби не поставити кавалера в незручне становище.
Я роблю вигляд, що прогулянки мені страшенно подобаються, хоч потім всі ноги обклеюю пластиром.
Я сміюся з несмішних жартів і хвалю за найменшу дрібницю!
Навіть, на роботі я завжди усміхнена своєю найкращою завченою усмішкою.
Я привітна однаково до всіх, хоч більша половина людей мене просто виводить з себе.
І я не стараюся?
Я виставила на сайті своє найкраще фото, ще й фото сесію спеціально замовила, щоб його зробити, а мені знаєте, що написали: «Ти, часом, не з тих жінок, які мають завищені очікування?».
Чоловіченьку, ти серйозно? Фото сесія мені коштувала п’ять тисяч гривень, а за вечерю ти заплатив п’ятсот і сказав мені ці слова?
А далі повіз проводжати та напрошувався на каву…
Я дуже хотіла тобі сподобатися, дуже, але навіть цифра 40 на холодильнику не змусила мене тебе запросити.
Я довго не могла заснути, а потім спізнилася на роботу вперше в житті…
Видно, й в начальника вечір не вдався, бо він мене викликав до себе і почав розпікати за спізнення і все, що його мучило в житті.
Я чесно намагалася тримати усмішку, але вона чомусь сповзла і я вперше за десять років вірної праці висловила все, що думаю про нього і його фірму.
Гримнула дверима.
Скинула каблуки і поїхала додому.
Видалила свою сторінку з сайту.
Поїхала в гори.
Довго дряпалася на високу гору, брудна і голодна. А потім дуже довго щось кричала згори, махала руками, копала каміння і плакала.
Ніхто з групи не хотів до мене підходити і, тільки, коли я трохи заспокоїлася, дівчата мене оточили.
– Розумієте, вони кажуть, що я не стараюся, а стараюся з самого малку… Відколи навчилася не бруднити білі підколінки! Я й печу і варю, я сміюся і киваю! Що їм ще треба?
Дівчата плакали разом зі мною, кричали і копали каміння.
Бо вони стараються. Бачить Бог, як сильно, а їх двадцяти чи п’ятдесятирічних ніхто не цінує.
Вирішили надалі подорожувати лише нашою компанією, щоб відчувати підтримку і розуміння, щоб було щось справжнє в цьому житті.
Вдома мене чекало купа повідомлень від шефа – перепрошував і просив вернутися на вищу посаду і більшу зарплату. Каже, що йому потрібні люди, які не бояться йому сказати правду в очі.
Прийшла вперше без ретельного макіяжу, тільки гірська засмага та спокій на обличчі. Ніяких спідниць і каблуків, ніяких закривань очі на недоліки інших.
Вирішила нарешті сподобатися сама собі і кожного дня обмальовую цифру сорок серденьками.
Фото Ярослава Романюка.
