Тато.
– Ніколи не давай грошей кавалеру (правда тато сказав інше слово, але мене читають трепетні люди). Чоловік сам має вирішувати свої фінансові проблеми.
– Але, татусю, він ще не заробляє, я хочу йому допомогти.
– Якщо чоловік не заробляє, то й жінку йому рано.
Це я попросила у тата грошей у борг, щоб купити куртку своєму хлопцю, який був чи то поетом, чи музикантом. Грошей тато не дав, хоч мені, коли я просила для себе, він ніколи не відмовляв. Я сильно на нього образилася, злилася, сварилася, що люблю цього безкурткового хлопчика, що він мерзне і в нього через це сопливий ніс. А я хочу допомогти йому.
Мій тато ніколи нічого довго не пояснював: «ні і все», але цього разу довго зі мною розмовляв, що жоден чоловік не візьме від жінки подарунок, на який їй довелося позичати чи в чомусь собі відмовляти. Тільки тому, що жінка і так багато непомітного робить для чоловіка. Кожен день. А якщо чоловік не може подбати про себе, то й про тебе не зможе. Жінка сама собою подарунок для чоловіка.
– Ага, – сказала мама, – наша дочка з її характером той ще подаруночок.
Але тато так подивився на неї, що мама вирішила не розвивати цю тему.
Татко грошей не дав, куртку я не купила, але раптом подивилася на кавалера іншими очима. Він не дуже хотів працювати, дуже хотів розважатися за чужий рахунок. Ніколи не платив за себе і зневажав «цивілів».
Коли мій колишній чоловік мене сильно образив, тато мовчки змінив у моїй квартирі замки. А коли дідусь вирішив зі мною поговорити про жіночу мудрість і про те, що треба терпіти і зберігати сім’ю за всяку ціну. Тато так подивився на нього, що дідусь вирішив не продовжувати цю розмову.
У дитинстві, коли ми ще жили в Узбекистані, ми з татом любили ходити на рибалку. І була така ділянка дороги до річки, де треба пробиратися вузенькою гірською стежкою. Тато брав мене на руки, я обіймала його за шию і він ніс мене на спині. Потім, багато років по тому, ми з ним йшли цією стежкою і я зрозуміла наскільки це важко. І я спитала його про це.
І тато мені сказав:
– Я знав, що не впущу, якщо ти триматимешся. А ти ніколи не відпускала.
Якось я підслухала розмову тата з його другом. Друг скаржився на своїх дітей. Які вони погані, нерозумні і нічого не хочуть робити, і як погано з ним чинять. А мій тато йому сказав: “Ти батько, ти повинен прощати”.
Місяць тому мій тато сильно занедужав. І треба було просто чекати. А я не така. Я не вмію чекати. Я вмію діставати гроші, перевертати світ, перемагати драконів, шукати і знаходити хоч щось. А просто чекати не вмію. Мені важко чекати.
Знаєте, у житті так мало ситуацій, коли ми по-справжньому почуваємося дорослими. І чекати це на дорослість. У мене поки що не виходить.
І коли я прошу тата виконувати всі розпорядження лікарів, а він не хоче, я на нього серджусь. А він каже, що не розуміє, навіщо йому це потрібно. А я йому кажу:
– Роби, як я сказала, у мене не вистачає терпіння тобі це пояснювати.
– Дивно, – каже тато, – а в мене вистачало терпіння пояснювати тобі математику.
Хороші мої, зараз мені дуже непросто. Хоча лікарі кажуть, що все гаразд і потрібно просто чекати. У мене до вас величезне прохання, побажайте моєму татусеві здоров’я, а мені терпіння, щоб я перестала бігати по стелі і могла пояснити, що він мені дуже потрібен і я не відпущу, а він не впустить.
Це все, що я хотіла вам сказати сьогодні. Обіймаю.
Автор: Olena Раstеrnak.
Фото ілюстративне.
