Перед Мілою розкинуло свої безкраї простори золотисте пшеничне поле.
Здавалося, йому немає ні кінця, ні краю. Тягнеться ген-ген в далечінь і зливається на горизонті з небесною блакиттю. І неможливо відрізнити, де закінчується земля і, де починається небо. Так, урожай цьогоріч буде чималий. Вона, добре знається на аграрній справі. Скільки тих полів довелося відвідати за роки своєї роботи. А все ж щось дивне відбувалося тут зараз з нею. Душа хотіла співати, мов соловей, що примостився вчора на гілці розлогої груші і виспівував свою сонату протягом літньої ночі.
Господи, як вона сумувала за такими ночами у селі, коли можна чекати світанку з прочиненим вікном, крізь яке до кімнати нечутно заходить легка прохолода з річки, коли можна слухати-заслуховуватися співом птахів коли повітря наповнене терпким ароматом скошеної трави та медовим запахом матіол, що розпустилися під вікном. Господиня тієї оселі, де зупинилася Міла, баба Надя розповіла, що ці водночас прості та витончені квіти, садить в квітні, і підсіває протягом наступних двох місяців, отоді вони, коли поталанить, цвістимуть аж до перших жовтневих приморозків. Міла вдихала той медовий запах і хотіла розчинитися у ньому, запам’ятати та ввібрати в себе до найменшої краплини. І спалося їй особливо солодко…
Вона керувала філією одного з престижних банків. Вони часто співпрацювали з аграріями, котрі забезпечували країну хлібом. Видавали кредити, аби вчасно хлібороби могли покласти зерно у пухкий грунт та своєчасно зібрати врожаї. І ось у ці серпневі дні їй довелося перервати відпустку і їхати у далеке село, аби переконатися, що місцевому колгоспу можна давати кредит, що борг буде повернений.
Зараз вона стоїть посеред безкрайої хлібної ниви, де їй треба знайти місцевого очільника господарства. Кирило Данилович (як солідно звучить) уже третій день уникав зустрічі з нею. То він на полі, то на фермі, то в районі на нараді. Їхнє перше знайомство відбулося навесні. Вона була гостею у його володіннях, коли брав позику на посівну. Тоді переважна частина землі була ще чорною, і лише де-не-де виднілися сходи озимини. Їхнє знайомство важко назвати приємним чи особливим. Зустрілися в полі. Розмову перебивав раз за разом шум потужних агрегатів, що плавали полем, орючи і сіючи, проте усе вирішили за дві години, і вона повернулася у місто.
Лише часом, як згадка про поїздку, їй снився Кирило Данилович, і вони завжди гуляли золотистим пшеничним полем, тримаючись за руки. Міла гнала ці думки від себе. Чоловікам не довіряла. Останній роман закінчився повною її поразкою. Умудрилася закохатися в одруженого чоловіка. Їхні двогодинні побачення кілька разів на тиждень повністю влаштовували його, бо відпочивав від проблем на роботі, сімейних буднів. Вона була для нього такою собі тихою гаванню, де вона віддавала все і не отримувала нічого натомість Він йшов. Вона ж залишалася наодинці в чотирьох стінах розкішної квартири, де з кожного куточка дихала самотність. Тому вона поставила його перед вибором. І він зробив його не на її користь. Отож, чоловікам у її житті місця не було. Вона давно усе для себе вирішила. І правилу цьому не зраджувала протягом двох років.
…Загуркотів комбайн, розчиняючись у далині. Сонце яскраво світило їй у вічі, і тому вона прикривала їх долонею, намагаючись вловити хоч якусь ознаку ще чиєїсь присутності. Кирило Данилович стояв вдалині на протилежному боці поля, біля невеликого лісочка. Міла змогла розгледіти його рябу сорочку та закочені по лікоть рукава. Здавалося, що він дивився прямісінько на неї. І через відстань відчувала його пронизливий насмішкуватий погляд зелених очей, як вода у місцевому озері. Їй на мить захотілося пірнути в їхні глибини і тонути, не прагнучи спасіння. Що за думки? Вона таки перегрілася на сонці.
Міла зняла босоніжки і ступила босими ногами на землю. Крок за кроком, обережно ступала щедрою нивою, відчуваючи кожну грудочку. Сарафан розвівався і зачіплювався за колосся. Вона наближалася до нього. Цього разу Кирилу не втекти. Вони були майже однолітками. Проте вона знала, що у нього є дружина і діти. Чомусь позаздрила його обраниці. Мабуть кохає, коли мають двоє дітей. Мабуть, робить її щасливою. Від тих думок якось важко стиснулося все в середині..
Вітер сильно дув дівчині в спину, ніби підштовхував до нього. І їй захотілося бігти. Відчула себе птахою, жайвором, що злітає високо в небо… Він спокійно стояв і крутив у руці кілька колосків, коли вона задихана присіла біля його ніг. Хапала ротом повітря і не могла надихатися. Її щоки розчервонілися, а губи пересохли… І що дивно, коли вона нарешті підвелася, то зустрілася з поглядом Кирила. Це був погляд хижака. Його очі стали темними, як озеро перед грозою, а всередині палахкотів вогонь. Вона не розуміла, що з нею відбувається. Захотілося, щоб повалив на вим’яту пшеницю… Він, ніби читаючи її думки, обійняв руками її стан і підняв високо-високо, а вона розкинула руки, ніби хотіла дотягнутися до неба. Він кружляв дівчину по полю декілька хвилин, а потім поставив на землю і зазирнув в очі.
Вони лежали на золотому полі, дивлячись в безодню блакитного неба. Під її голову він підставив своє плече. Ні, вона ніколи не дозволяла собі так поводитися. І так легко здаватися. Так спокійно підкоритися волі, без жодного протесту, без жодного слова. Та хіба він був чужим? Зараз Кирило був найріднішим і найближчим. Вона не думала. І їй це подобалося.
Мілі здавалося, що вона найбільша грішниця на землі. Їй здавалося, що зараз небо стане чорним. Їй здавалося, що вона погана, бо краде кохання. І разом з тим вона відчувала себе неймовірно щасливою. Здається, що ось вона – воля. Серце більше не тужить.
Хмара, що пливла небом, закрила невелику частину сонця, через це поле перетворилося на велику сцену, яку висвітлювали промінчики сонця – прожектора. І тут Міла залилася щасливим сміхом. Вона чомусь подумала, що Кирило неймовірно їй нагадує колишнього коханого. Міміка, жести, манера поведінки і голос, навіть дивився він зараз на неї так само, як він колись. Ось, воно і пояснення її вчинку. Нарешті, вона відчувала, що попрощалася з минулим життям, з минулими почуттями. Стало так легко на душі, наче щойно скинула кайдани.
Вони йшли полем, тримаючись за руки. Обоє мовчали. І ось, коли він підвів її до свого авто, на мить взяв за руку, погладив по обличчю, і зірвав червоний мак, а потім прикрасив квіткою її волосся.
– Я тебе ніколи не забуду, – прошепотів.
– Не треба. Ми обоє усе розуміємо. Ти будеш щасливий зі своєю дружиною, а це так – нічого особливого не сталося, – відрізала вона, розуміючи, що від прояву ніжності буде ще гірше, – І кредит ти отримаєш.
Вони попрощалися того ж дня. Кирило пропонував підтримувати стосунки, та Міла вирішила, що вистачить їй і одного разу. Попросила керівництво банку перевести її в інше відділення, аби більше ніколи не повертатися у минуле…
А через півроку вона зустріла того одного-єдиного, який став чоловіком її життя, її справжнім великим коханням. Та коли їй сниться пшеничне поле, вона з вдячністю згадує Кирила. Без того шаленства вона б не змогла більше ніколи вірити чоловікам і не пустила б у своє життя того, хто зумів зробити її по-справжньому щасливою…
Автор – Анжела ДЗИЦЮК.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
