Мого чоловіка не стало два роки тому. Я сирота і залишилась на цьому світі геть одна з малям на руках. Не знаю, як би я те все пережила, аде була людина якій було важче у тисячі разів – свекруха. Хоч і має вона шестеро дітей, проте але новина про те, що не стало мого Павла, стала для неї надто несподіваною і важкою. Саме тоді я й вирішила повернути Інгу Ігорівну до життя, адже окрім неї у мене й не була більше рідні у цілому світі.
Усі діти моєї свекрухи роз’їхались по світу хто куди. так склалось, що в Україні лиш я й залишилась у неї. Вона в селі живе, а ми у місті недалеко. Ідея прийшла сама собою. Я продала квартиру і разом із сином оселилась біля Інги Ігорівни. Думала малюк її трішки розрадить, та й робота у мене була віддалена, тож її допомога мені потрібна була теж.
Проте, свекруха злягла за кілька тижнів. Втрата сина наклалась на старі недуги, от і вийшло так, що підвестись вона не могла зовсім. Тоді я почала діяти рішуче і одразу.
Не дивлячись, на усе що відбувалось довкола, я возила Інгу Ігорівну до найкращих спеціалістів. За рік що минув вона не тільки по хаті, а вже й на двір виходити могла.
Оте все трапилось минулого літа. Інга Ігорівна дійшла до городу свого вперше за рік що пролежала. Я її супроводжувала, притримувала, хоч на руках і сидів синочок.
Як тільки вона вийшла за ворота, що вели з подвір’я на город, то мало не сіла.
— А це, що? – несподівано загорланила вона, – Лобода вище мене. Що то таке. А де грядки, де картопля посаджена? Що то за господиня така, що таке робиться?
Я виросла у сиротинці і нас там точно не вчили, як сапати, як картоплю садити і щось сіяти. Куди там, я їсти варити навчилась тільки завдяки відео із інтернету, а тут город. Та й де часу до нього узяти, як малий на руках, а свекруха теж потребує постійного догляду.
Я намагалась щось пояснити, проте Інга Ігорівна не на жарт розходилась. Вона мене не чула і головним її аргументом було те, що вона шестеро дітей виростила і в колгоспі працювала, а на городі вночі сапала під лампою і нічого.
Зрештою, вона до того дійшла, що не потерпить більше ні хвилини присутності моєї і що я занедбала все навколо. Я мовчки зібрала наші із сином речі і поїхала у містечко, а потім вирушила у столицю.
Вже місяць я на орендованій квартирі із сином разом. Добре, що не витратила на здоров’я свекрухи всі гроші і таки зможу взяти в кредит однокімнатну квартиру – на перший внесок гроші залишились.
А вчора дзвінок на мобільний. Номер не знайомий, я думала, можливо по роботі, тому взяла трубку спокійнісінько:
— Ніночко, донечко, – чую голос свекрухи, – Ну, ти чого, де ви там із онучечком моїм? Я у стаціонарі зараз. Як ти поїхала -ангелику мій, так мені все гірш і гірш. Як ти могла маму свою залишити? Приїзди, я ж геть одна. Мені спеціалісти щось кажуть, а я нічого не розумію. Дзвонила дітям, а що вони можуть? Сини не приїдуть зараз, а донька грошей не має. Я одна однісінька, донечко рідненька!
Я вимкнула зв’язок нічого не сказавши. Тоді я вирішила, що й думати про ту жінку забуду, але ж ні. Ніч не спала ніяк не можу заспокоїтись.
Як уявлю її геть одну у тій палаті, так і млосно стає. Вона ж і справді одна однісінька, як і я. Може простити її, поїхати, допомогти?
Підкажіть, бо нема в кого і поради спитати.
18,03,2023
Головна картинка ілюстративна.
