fbpx
Історії з життя
Молодик щось говорив, а старенька Орися нічого не чула. Дивилась на нього навіть не кліпаючи. По щоках градом котились сльози, а гуди беззвучно шепотіли: «Господи, це ж він! Вона тоді правду казала! Прости мене Боженько, прости!»

Молодик щось говорив, а старенька Орися нічого не чула. Дивилась на нього навіть не кліпаючи. По щоках градом котились сльози, а гуди беззвучно шепотіли: «Господи, це ж він! Вона тоді правду казала! Прости мене Боженько, прости!».

Він, навіть, говорив, як тато і ось цей рух, коли потирає скроні теж від її сина. І сивина у нього така ж і очі сині сині, ніби у неба блакить дивишся:

— Синочок! – мовила тихцем, – Дай, дай водички, синку, зле мені хлопчику мій, – запнулась, бо ж не знала навіть, як звуть онука.

Була колись сивочола Орися чималим начальником в селі. Ще при Союзі на місцевому заводі працювала головним інженером, тож мала її родина все, що душа забажає. Чоловік завжди і в усьому Орисю слухав, лиш одна у неї печаль була – син. Єдина і така бажана дитина з’явилась на світ нездоровою. Спеціалісти довго боролись за його життя. Не один місяць провели схвильовані батьки у найрізноманітніших закладах по всій великій країні Рад. Урятували, але повідомили ошелешених батьків, що онуків вони не дочекаються – їхній син після всього що пережив батьком точно ніколи не стане.

Малий Ілько підростав під маминим крилом. Вона переживши усе те, не відпускала дитину ні на крок. Здається і жувала замість нього. Тепло одягала, ситно годувала не дозволяла ні з ким з ровесників гратись. Навіть вступивши до інституту Ілля не отримав свободи. Тато щодня возив його на заняття в район за тридцять кілометрів, чекав, а по завершенні віз додому.

Ніхто не знає, як і причарував той Ілько Іриночку-квіточку. Сонячна щебетушка з очима в, яких вигравала веселка. У неї були закохані всі на курсі, а обрала вона чомусь замкнутого і відлюдькуватого Ілька. Можливо пожаліла, а може доля така.

Дивні в них були побачення. Ілько вів її в кафе чи кіно, а поруч чекав тато покрехкуючи. Рівно тридцять хвилин і по домівках. Одружились. Пішла Ірочка в прийми до Ількової матері. Дівчина нічого не намагалась змінити в тій родині. Дивилась на свого чоловіка закохано, мовчки зносила вибрики свекрухі і лиш погляд перестав бути таким променистим. Десь там на денці у них оселився сум.

Той день обіцяв стати найщасливішим. Іриночка поверталась з міста, тихцем посміхалась дивлячись у вікно. Щойно спеціаліст підтвердив – вони з Ільком стануть батьками. Уявляла, яким її чоловік стане татусем, щиро вірила, що ця звістка стане поворотною в їхній долі. Іринка наївно надіялась, що чоловік нарешті стане справжнім мужчиною, що в їхній маленькій родині головним стане він, а не його мама.

Почувши новину від щасливих молодять Орися ніби втратила людську подобу. Влетіла у їхню кімнату і почала викидати з шафи невістчині речі:

— Ти за кого нас маєш? Обкрутила мого хлопчика і мені казки на вуха вішаєш? Ти кого одурити надумала? Дитина у нас буде! – говорила і носилась кімнатою у нестямі скидаючи все на купу, – Геть звідси! У подолі принесла і на нас повісити надумала?

Іриночка щось тоді намагалась сказати, виправдатись, та її не чули. Ілько чи не вперше в житті виступив проти матері, бо ж кохав свою дружину. Тоді і розповіла Орися йому всю гірку правду. Ілько враз, аж постарів. Поглянув на дружину тужливо і пішов ледь перебираючи ногами. Ніби усі світові біди на плечах ніс.

Іринка поїхала тоді і більше у їхньому житті не з’являлась. Ілько не довго ще прожив. Ніби висмоктали ті події з нього усі життєві сили. Тужив. Не розмовляв ні з ким. Возила Орися його і до спеціалістів і до бабок, але ті лиш гроші вимотували, а допомогти ніхто так і не зміг. Врешті, Ілько одного дня навіть з ліжка не підвівся. Казали так буває: людина просто не хоче жити і все тут.

Провела Орися сина у останню путь, а через рік і чоловік пішов. Звичайно, винила в усьому Іру, адже до її появи усе у них добре було.

— Мами в березні не стало, – мовив молодик з обличчям її сина, – Я вчора лиш наважився в її кімнату зайти і речі розібрати. Тут листи до, – хлопець помовчав підшукуючи відповідне слово, – До вашого сина, – мовив врешті, – Вона ж так заміж і не вийшла. Дуже вже Ілька любила і просила, коли її не стане знайти його.

Орися ридала розхитуючись на старому стільчику. Що ж вона накоїла, людоньки. Усе життя слала колишній невістці найгірші побажання вважаючи її в усьому винною, а виявилось…

— Пробач, дитино! – сповзла на коліна, – Прости мене, синку, я навіть імені твого не знаю. Це я, це тільки я.

Володимир затримався у бабусі довше ніж хотів спочатку. Їм було про що поговорити, та й роботи біля дому старої було вдосталь.

— Я ще приїду, – сказав прощаючись, – Тільки не сам, а з дітьми і дружиною. Так що чекайте, бабусю! – і вийшов.

Орися ще довго дивилась у слід онуку. Часто хрестила молодика і шепотіла молитви. Повернувшись до хати чи не вперше за майже тридцять років посміхнулась. Вона не одинока. У неї є кого чекати – виглядати. Вона комусь потрібна.

А Володимир ішов вулицею і хотів стрибати від щастя. Тепер і в нього є рідна душа. Так, дружина і діти рідні, але ось це нове почуття… У нього нарешті з’явилась родина. Він має рідну душу. І це прекрасно.

Автор Анна К.

Передрук без згоди автора – заборонено.

Головна картинка – pixabay.com.

 

facebook