fbpx
Історії з життя
Моя бабуся мене дратує. Іноді так сильно, що вити хочеться. Дратує і все: як їсть, як дивиться свої недалекі серіали, як хропе і  крутиться(вічно щось десь її тисне) ночами. Уже кілька разів промайнула думка: добре б вийти заміж за кого завгодно і втекти в її однокімнатну квартиру

– Ніно! Ніно! Ніно! – раз по раз волала бабуся.

– Бабусю, чого ти репетуєш? – не витримала я. – Мама ж не вміє літати.

– Я вже десять хвилин її кличу, а вона не підходить, – бабуся ображено стиснула губи.

– Раз не підходить, значить або в душі, або на плиті щось горить. Як тільки зможе – підійде. А що тобі потрібно?

– Мені через п’ятнадцять хвилин пігулку пити треба, а її приймають тільки після їди… – вона зробила акцент на слові «тільки».

– То давай принесу тобі поїсти, – запропонувала я.

– Ти не знаєш, що треба, – сердито буркнула бабуся і знову заволала: – Ніно! Ніно! Ну Ніно, ж!

– О Господи, – пробурчала я собі під ніс, правда, так, щоб вона не почула.

Півтора роки тому, коли у бабусі різко, погіршилося здоров’я, її забрали до нас. Я тоді рвалася переїхати в її однокімнатну квартиру, але батьки не дозволили:

– Ось вийдеш заміж, буде вам з чоловіком окрема квартира, а поки мала ще жити самостійно.

А потім мама додала:

– Та й не обійтися тут без тебе, ми ж з татом до вечора на роботі, а ти після лекцій вже о другій годині вдома.

А характер у бабусі до старості став просто нестерпним. Нескінченні капризи плюс харчування – строго по годинах. Втовкмачила собі в голову, що снідати вона повинна в шостій ранку. Ось мамі і доводиться ставити будильник на пів на шосту, щоб приготувати вівсяну кашу (запарити на три хвилини окропом, потім долити молока – обов’язково тривалого зберігання в картонному пакеті з фольгою зсередини, одну чайну ложечку цукру, 10 грамів вершкового масла).

До каші – чашка зеленого чаю і три зварених вкруту перепелиних яйця. Аристократичний сніданок на підносі відносять бабусі. І, поки «пані» їсть, її потрібно розважати приємною бесідою. Причому бажано, щоб в розмові брала участь не тільки мама, але і я, тому мені ранній підйом теж забезпечений.

Вона мене дратує. Іноді так сильно, що вити хочеться. Дратує і все: як їсть, як дивиться свої недалекі серіали, як хропе і  крутиться(вічно щось десь її тисне) ночами. Уже кілька разів промайнула думка: добре б вийти заміж за кого завгодно і втекти в її однокімнатну квартиру.

Сьогодні бабуля мене остаточно дійняла – почала вчити, з ким із подружок дружити, а з ким ні. В результаті я на неї нагарчала. Так розлютилася на те, що в моє особисте життя втручається, що навіть неприємного в серцях наговорила.

А потім втекла з дому, голосно грюкнувши дверима. Довго бродила по вулицях – чекала, поки з л і с т ь перестане вирувати всередині. Брела світ за очі і прийшла (не навмисне – ноги самі привели) в старий сквер, де кожен день гуляла, коли була маленькою. Не одна, звісно, – з бабусею.

Ось на цій самій лавці вона зазвичай годувала мене другим сніданком – плюшки з корицею і полуницею, яку приносила з дому в баночці. А ще бабуся катала мене на гойдалках і гралась зі мною в м’яча. Вона і тоді, чотирнадцять років тому, була важкою, їй було важко нахилятися за м’ячем, але все одно гралася і нахилялася.

А одного разу, коли ми поверталися зі скверу додому, я побачила на протилежному боці вулиці маленьке цуценя. Вирвала свою руку з бабусиної і побігла – хотілося розглянути песика ближче. Навіть зараз не можу зрозуміти, як шестидесятивосьмирічна жінка, яка важила більше ста кілограмів, змогла наздогнати п’ятирічну кізоньку. Проте наздогнала – за мить до того, як я опинилася б на проїжджій частині, і зупинила, міцно схопивши за руку.

А потім сіла прямо на бордюр. Її тулуб і живіт ходили ходором, по скронях тік піт, а по щоках сльози. Плакати-то вона тоді плакала, але мене не лаяла. І ще згадалося, як бабуся, забираючи мене до себе на вихідні чи коли в садку були канікули читала перед сном казку. І співала різні пісні…

Від спогадів горло здавило, в носі защипало, захотілося плакати. Бабусенько, рідненька, яка ж я мантелепа! Ми всі відгородилися від тебе. Хто навушниками, хто роботою, а тобі від нас так мало потрібно. Не перепелиних яєць і навіть не уваги – просто любові. Ми забуваємо про це, ось ти і намагаєшся випросити хоч крихти. Так, як вмієш…

Повернувшись додому, я плюнула на всі справи і сіла дивитися з бабусею серіал. Навіть запитувала по ходу сюжету різні питання, на які вона охоче відповідала. Потім докладно розповіла їй про останнє побачення зі своїм хлопцем, і бабуся дала мені кілька мудрих порад.

А коли вона стала вкладатися спати, я присіла поряд на підлогу і приклалася щокою до її зморщеної, в старечих коричневих плямах руці. Бабулечка не спитала, навіщо я це роблю чи що на мене раптом знайшло. Тільки посміхнулася і тихо прошепотіла:

– Дякую!

В ту ніч вона ні разу не вставала, не крутилася!

Виявляється, найкраще в світі знеболююче – це любов…

З Мережі.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page