– Це ти матері таке кажеш? Ото я тебе виховала, раз ти мені в очі таке говориш!, – я не підбирала слів.
– Давно пора було сказати, тепер би не лежала три тижні в гіпсі!
– То, як я тобі добра хочу та порадити, то я тебе тим якось ображаю.
– А ти не бачиш?
– Ні!
Бо я дійсно не бачу, чому жінка, яка вже сороківку розміняла обвинувачує мене в тому, що вона невдало впала, наче мала дитина! От посудіть самі, як це все було.
Я жінка статечна, хоч й уже за сімдесят, у мене все має бути акуратно і гарно – каблучок, хоч невеличкий, гарний шалик, гарні парфуми, губи підмалювала – і я вже в церкві, мов пані. Та на мене ще дотепер чоловіки заглядаються!
– То вони озираються, хто так на цілу вулицю насмердів, – каже мені донька, але я те пускаю повз вуха, бо вона геть нічого не розуміє.
Так от, все в жінці має бути акуратно і гарно, бо ж чоловіку приємно на свою жінку дивитися, коли вона прибрана. А моя що? Соромно сказати – в подертих штанях! Сорочка безрозмірна, мов корові з писка витягнута! На голові вічний хвіст. А найгірше… Рюкзак… Я все розумію, але рюкзак – то вже мені вибачте.
– Ти Марічка,- питаю, – їй п’ятнадцять і то не дивно, що вона так ходить, а тобі вже сорок! То що за вигляд?
– Мені так зручно, – каже.
– Жінці не має бути «зручно», а має бути гарно. Ти дивися, ще наплачешся, я тебе Ігор кине та піде до такої фіфи як Мілька – фігура, на голові завивка, спідниця лиш на ній фльоцає та каблуками стукає!
– Кому та Мілька треба, – каже моя люба доня, але я зі свого віку вже сто раз переконалася, що не треба – не треба, а далі як вистрілить – то аж пороззявляєтеся!
Ігор теж як підстрілений ходить, але то хлоп, най вже собі як хоче вдягається, але ж моя донька, то мій клопіт. Тому я вирішила, що чи криком, чи прошеням, але має бути по-людськи.
На Різдво я їй сказала аби вона мені була вбрана, як всі люди і аби я в церкві нею не стидалася.
– Чи ти біднота, що не маєш людської обувки, а ті черевичища на платформі, як трактор Панька? Чи то подвиг хоч раз в рік матір уважити та послухати? Чи я тобі злого хочу?
Отак я їй говорила може й зо два тижні перед Різдвом, щоб був час собі щось прикупити.
Боже, як мені душа тішилася, як вони приїхали! Все як я собі люблю – плащик з мєхом, чоботи на каблучку, шапка так само з мєхом, а не така, як вона любить приїхати, що стирчить, як копиця.
– Донечко моя, нарешті! Дякую тобі дитино! Дивися, як твоєму чоловікові приємно, що ти гарно виглядаєш, – кажу.
Я так чесно не бачила особливої радості. Але той зять вічно скривлений, то й не зрозумієш чи він радий чи ні.
Але він ще мені подякує, що його родину врятувала, ну, не зараз, то колись подякує.
Пішли ми до церкви, я вся свічуся, бо приємно, коли все так, як ти собі задумала. Ми не дуже далеко від церкви живемо, як городами, то пару кроків. А то така погода була сльотава і вирішили, що болото й так всюди, то ми підемо навпростець.
І тут моя Олена якось зісковзнула на мокрому і як всадиться! Все, по святі.
Вже поїхали до лікарні і вже мені такі слова вона просто в лице говорить.
А чи я того заслужила? Я хочу все своїй дитині якнайкраще аби було, прошу в бога аби все було добре, а вона мені таке каже. То я таке заслужила?
Фото Ярослава Романюка.