У нас звичайна родина, не скажу, що ми якісь дуже добрі чи дуже погані люди, звичайні.
Я працювала в поліклініці, чоловік на будівництві, мали тільки одну дитину. Сина ми любили і любимо, але характер у нього завжди був своєрідний.
В школі вчився середньо, ніколи не мав зауважень з поведінки, пішов вчитися на механіка і влаштувався на хорошу роботу.
Коли привів до нас Любу, то я не мала нічого проти неї, слова кривого не сказала синові.
Весілля справили і стали вони жити окремо. Все. Чужа родина – темний ліс.
Я сина до себе не принаджувала і їсти йому не носила на роботу. Коли приходив сам чи з дружиною, то, звичайно, гостила.
Коли сказали мені, що Люби при надії, то втішилася і подарунок гарний принесла на хрестини.
Не ходила я до них часто, бо у мене робота, а на вихідні то прибирання, то дача.
Звичайно, Олеся до мене тягнулася, я й гуляла з нею, коли треба. Але я не лізла до них ні з повчаннями, ні з докорами. Одружилися – живіть собі. Олесі було десять, коли Люба вирішила піти від мого сина.
– Володю, ну що там у вас? Невже не можна помиритися, – питала я його, – Та у всіх є важкі часи, всі ж миряться. От і ви будьте мудріші.
Але ж я не знала, що там відбувалося вдома, а Олеся мені не розказувала, хоч останні роки приходила саме до нас готувати уроки і часто залишалася на ніч.
Звичайно, казала, що тато інколи пізно вертається і голосно говорить, а мама плаче, але що ми мали робити?
– Сину, з жінкою треба лагідно, якщо ти хочеш разом довго жити.
– Мамо, не лізьте, – казав мені син.
Дорослий чоловік, йому тридцять сім років, я мала його без солодкого залишити чи в кут поставити?
Я ніколи за ним не помічала поганої поведінки, хоч і не виправдовую його.
Син вернувся до нас жити, справно платив аліменти, Олеся приходила до нас, як завжди. На ніч вже не лишалася, але з кожним днем Люба все частіше і частіше її до нас не пускала.
Коли ж вона знайшла собі іншого чоловіка, то взагалі заборонила дитині бувати у нас. Я розумію, що у неї там особисте життя і все таке, але яким ми боком до її чоловіка і нової свекрухи?
Тим більше, що Олеся каже, наче нові бабуся і дідусь не горять бажанням якось з нею проводити час.
– Та вони взагалі на мене уваги не звертають, – розповідає нам вона, – Просто дивляться телевізор аби питають про погоду і які в мене оцінки, а я ж не можу по сто разів одне і те ж повторювати.
Коли я намагалася з Любою переговорити, то вона таке мені почала говорити, наче це я її вичитувала, коли приходила пізно з роботи.
– Я з вами нічого спільного мати не хочу! Ви такі самі, як ваш син, бо яблуко від яблуні далеко не падає! Жалію, що взагалі з вами життя зв’язала, а якби раніше зустріла свого Кирила, то була б давно, наче в раю. Скільки років з вами промучилася!
І кому від того легше, – я питаю… Та мій син їй батько, а ми дідусь та бабуся, тут вже нічого не зміниш. Дитина хоче проводити з нами час, поки мати вся зайнята новим чоловіком.
Тим більше, що ми готові аби дитина з нами жила постійно, бо до школи недалеко, та й не буде Любі заважати.
Ми взагалі в розмовах ні про Любу, ні про її нового чоловіка не згадуємо. Чого вона взагалі так реагує?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
