Сили терпіти вже просто в собі не знаходжу.
Я заміжня, є діти, живемо окремо. У моїх батьків є ключі від нашої квартири, у нас від їхньої. Моя мама постійно ходить до мене в квартиру у час моєї відсутності. Я більше так не можу, чесно.
Простих слів вона не розуміє. Вчора зайшла занести ліки, принагідно перевісила розвішану білизну.
Сьогодні зайшла до дітей у садок, вирішила, що у них не підходящі панамки, і коли я забирала дітей, на них вже були інші панамки – вона ходила до мене додому і принесла інші.
Завтра має намір зайти принести новий журнал. Коли мо кудись їхали(море, гори, гості) – вона приходила щодня. То одяг дітей перебрати, то якусь зламану іграшку забрати братові, щоб полагодив, потім принесла її.
Я розумію, що мабуть проблема в мені, що я не подорослішала, чи що. І напевно зріла людина прийняла б все це, як прояв турботи мами і тому подібне. Але ж я не хочу, ну не хочу я!
У мене підвищене бажання мати свою територію, на яку не зазіхала б мама, яка була б тільки моя.
Подруга переконує, що це дрібниці і не треба на них звертати увагу, ну подумаєш. Але її мама в іншій країні і вона вже 15 років без неї взагалі їй легко говорити.
Загалом, шукаю у суспільства індульгенцію – я буду останньою свинею, якщо відберу у мами ключ від моєї квартири, щоб вона сюди не ходила щодня?
Розмови протягом останніх 5 років не допомагають. Мамі 60, сповнена сили, бадьора, бігає, працює 7 днів на тиждень. Я бачу два шляхи: відібрати ключ або ходити до психолога, але на це немає грошей, тому простіше відібрати ключ.