Мені здавалося, що Дмитро просто не вміє висловлювати почуття, тому поводиться так, але ж я зможу розтопити його серце своєю поступливістю і розумінням.
Ми жили у нього, адже його батьки подарували йому квартиру на весілля, десь через кілька місяців я зрозуміла, що при надії і радісно повідомила новину чоловікові.
– Що? Всядешся на моїй шиї і будеш сидіти?, – не стримував себе Дмитро.
Я була людиною м’якою і розуміючою, тому не сказала, що нас забеспечують практично його батьки, а не він, бо його зарплатні вистачає на якісь дорогі аксесуари та обіди в дорогих ресторанах, бо ж всі ділові люди нашого міста там обідають.
Я все списала на емоції, адже я теж не знала, що мене чекає попереду, бо що я могла знати в свої двадцять років про дітей? Старалася турбуватися про Дмитра, щоб було чисто і наварено, але все піддавалося критиці:
– Знову ти купила цю дорогу рибу! Для чого? Не могла піти на базар і купити звичайний хек?
– Але мені важко вже ходити на базар, – говорила я, бо вже от-от мені треба буде їхати в пологовий.
Я знову трактувала це як турботу просто про майбутнє, адже дитина потребуватиме багато вкладень.
Коли я мала їхати в пологовий, то Дмитро поїхав з друзями на рибалку, бо хотів розслабитися. Звістку про появу сина сприйняв так само байдуже і не привітав мене у відповідь.
Думала, що чекатиме мене з великим букетом квітів, але мене чекали лише мої батьки і свекри привітали.
Їхала я в квартиру з важкою душею, бо не діяли мамині поради, а як далі жити я не знала. Дмитро був вдома і був невдоволений тим, що прийшли неждані гості в виді моїх батьків.
– Так і знав, що не буде мені спокійного життя, ще тещі мені тут бракувало.
Навіть моя завжди виважена матір скипіла.
– Ти купив ліжечко? Де дитина має спати?
– Де – де? У вас! Забирайте і доньку додому, я більше жити з нею не буду.
– А син?
– А що син? Я ще надто молодий для батьківства.
Я була приголомшена і мама мене вивела з дитиною до машини. Батько вийшов через якийсь час з моїми речами, було видно, що він теж висловив кілька слів зятеві.
Ті дні я не дуже пам’ятаю, бо була дуже стомлена, мама мені допомагала і я була така рада, що я в сім’ї, в справжній сім’ї, де не просто поступаються, а це цінується. Ось це справжня родина, а що ж то було з Дмитром?
На хрестини приїхали з Італії батьки Дмитра і дуже здивувалися тому, що я живу у батьків. Після церемонії вони поїхали переговорити з сином, але, видно, й вони почули те саме, що й я.
Якщо людина не хоче жити в родині, то її ніякі батьки не переконають у зворотному.
Я почала жити заради своєї дитини і не чекала від Дмитра вже нічого, хоч на це стало мені розуму. Аліменти були копійчані, ледве на пелюшки та харчування вистачало. Далі я вийшла на роботу, а малого віддала в садочок. Дуже допомагали батьки Дмитра, бо вони дорожили тим, що мають онука і мені навіть вдавалося відкладати гроші, які я записувала, як «на навчання».
Коли Віталик пішов в перший клас, то дідусь і бабуся приїхали і зробили нам неймовірний подарунок:
– Поки ми в силі, то ми будемо вам допомагати. Але для нашого онука ми купили квартиру, сподіваюся, вам сподобається.
Я була дуже рада і просто приголомшена від щастя. Й досі не розумію, як в таких чудових батьків виріс такий син, як Дмитро?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
