Моя невістка із тих людей що завжди і всім невдоволені. Яку б дорогу річ ти її не приніс, вона так скривить своє обличчя, що одразу зрозуміло – пані не догодили. Але остання її витівка переходить усі межі. Пішла я зі свахою поговорити а та ще й мене соромити почала.
І знаєте якби хоча б ця дівчина була із багатої сім’ї. Але ж ні, прості сільські хлібороби, які навіть роботи постійної не мають і живуть у маленькій глиняній хаті на дві кімнати. А от послухати закиди Поліни то ніби виросла вона у палаці вийшла заміж за простолюдина. І от тепер вимагає тих умов до яких звикла.
Мій син працює керівником одного з відділів у великій компанії. Заробляє як на мене дуже непогано більше 20,000 грн. Однак для невістки моєї то не гроші, постійно сидить у нього на вусі і торочить, що той недостатньо хороший чоловік.
Сама ж вона теж має гарну освіту, могла б працювати із моїм сином, але вивчилась на майстра манікюру і нині заробляю по 1000 грн у день.
Так, трудиться вона важко, добре бачу що після робочого дня ледь додому повертається, але все одно вона незадоволена. Нині пішла на курси нарощування вій. Хоче ще цю професію освоїти, аби більше заробляти, але коли? Хіба серед ночі, бо білий день у неї зайнятий іншою роботою.
Але все можна витерпіти і зрозуміти окрім оцієї її останньої витівки. Ми з її батьками ледь тягнулися на те аби придбати молодим однокімнатну квартиру в столиці. Можливо для когось то й не гроші а нам довелося три роки важко працювати з чоловіком на заробітках аби зібрати хоча б половину суми.
Сватам же довелося продавати землю свою але для єдиної дитини вони нічого не жаліють.
Так ось коли ми квартиру придбали і у вигляді сюрпризу на річницю подарували, невістка озирнулася і сказала це все добре, але їм потрібна двокімнатна.
— Це так, тимчасове пристанеще.
Я ледь не розплакалася адже в тому “тимчасовому пристанищі” на яке вона так зневажливо подивилася, роки моєї важкої праці і шматок мого здоров’я.
Однак то були лише квіточки а от справжні ягідки ми отримали через півроку. Невістка моя домовилася із бабусею яка жила разом з ним на сходовому майданчику. Вирішили ці дві пані обмінятись квартирами: молоді забирають собі двокімнатну старенької, а та йде в їхню однокімнатну.
Здається, нічого поганого, якби не довелось оплачувати різницю. Тишком від нас син із невісткою залізли в такі борги, що я за голову схопилася. Коли ж прийшла до невістки запитати що це таке та відповіла зверхньо.
— Як ваш син про сім’ю не дбає, то доводиться мені. Нічого ви ще здорові та й мої батьки при силі, усі разом а гроші ці віддамо. Зате будемо жити як люди, а не тулитися в кімнаті 5 на 5
Бачу що там немає з ким балакати та й стан у в мене такий був… не до того, аби щось доводити і сперечатись. Вийшла від неї і до свахи своєю одразу рушила. Приїжджаю, запитую чи знає та, що її донька вчудила.
— Вчудила? – каже, – А чи вона з дому що винесла, чи може не працює, як наймичка із ранку й до вечора? Що поганого в тому, що вона прагне кращого і більшого. То вам соромно бути повинно, адже не син ваш те зробив, а його жінка.
А мені на сина шкода дивитись. Знайшов роботу ще одну, чи й спить? Осунувся, зблід очі згасли. Однак для невістки усе не те, усього не достатньо. Бачте, тепер не тільки борг за квартиру повертати треба, але й на ремонт збирати.
От що за людина така? Говорю з сином, прошу його аби залишив уже ту Поліну бо ж так усе життя і буде не таким, а тут саме чоловік зайшов то влаштував мені бурю на рівному місці.
Говорить, що я не маю ніякого права втручатись у сім’ю і що син наш не дитина і сам здатен розпоряджатись своїм життям.
Може воно й так, але ж для чого тоді, ми, батьки? Я маю дивитись і мовчати, як останні сили віддає син на те, аби забаганки дружини виконати. Вона стрибає вище голови, а ти, свекрухо мовчи?
Ну, от скажіть, хіба ж я не права? Я не повинна сина захищати?
18,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
