З дитинства мене виховували як справжню дівчинку, яка повинна бути поступливою, тихою, спокійною та послужливою. Мене любили за те, що я всім допомагала, не сперечалася і з усіма погоджувалася.
Всі ці риси характеру та звички, закладені з дитинства, перейшли у доросле життя. Я з усіма була в добрих стосунках, я мала багато знайомих, яким я подобалася. Але мені здавалося, що це не моє життя. Я розчинилася в житті інших людей: мами, друзів та знайомих.
Вони нав’язували свою думку, давали поради. Вони просто керували моїм життям. Мене немає, я лише додаток до когось. Усім було зручно, але не мені.
Наша мама була головною у сім’ї. Її слово – закон. Вона не терпіла заперечень та непокори. Якщо щось не так – дім хитався. Я не сміла, сказати щось упоперек. А ось брат часто висловлював свою думку, тому мама завше казала, що я її улюблена донька. А я відвідувала спортивні секції на які мене записала мама. Одяг, їжу та друзів вона мені теж обирала. Я просто жила чужим життям. Усі доручення вдома та громадські обов’язки у школі я виконувала бездоганно.
Спеціальність в інституті мені також обрала мама. Я погодилася, хоч ця професія мене зовсім не приваблювала. Вчитися було не цікаво, але я закінчила інститут із червоним дипломом. На роботу мене влаштували за знайомством, і права голосу я не мала. Не хотіла підвести людину, яка допомогла влаштуватися на посаду. Не вміла сказати “Ні”. І всім знову було добре, крім мене.
Я хотіла переїхати від батьків та жити сама, але мама мені не дозволила. Вона сказала, що житиму самостійно, коли вийду заміж.
У відпустці я теж не могла відпочити по-своєму. На вимогу мами я їздила до бабусі у село. Там теж життя протікало за наказом.
А ось мій брат не мирився із жіночим деспотичним характером мами. Закінчивши школу, він пішов жити окремо. Вона перестала з ним спілкуватися та оголосила що у неї одна дитина – я. Але його це не збентежило. Він сам будував своє життя: знайшов роботу, познайомився із дівчиною. Умовляв мене наслідувати його приклад і вирватися з замкнутого коля Але я не бажала засмутити маму. Мені лячно було самостійно приймати рішення. Я змирилася з тим, що за мене вирішують інші. Для мене це стало зручним, але щаслива не була.
Коли брат вирішив одружитися, то запросив мене на весілля. Я не могла відмовити йому і сказала мамі, що на роботі аврал і треба вийти у суботу та виправити становище. Мені було лячно, я постійно поглядала на телефон, думаючи, що мама зателефонує і моя неправда відкриється.
Моє хвилювання зауважила Олена – наречена брата. Вона відвела мене вбік і розпитала, чому я так поводжусь. Мені дуже не хотілося розповідати, але я відмовити не могла. Олена уважно мене вислухала та заспокоїла. Вона запевнила, що моєї провини немає і що треба просто перестати бути зручним і жити своїм життям.
— Ти досить доросла та розумна дівчина. Тобі вже двадцять дев’ять років. Ти маєш право сама приймати рішення і на них не повинен впливати настрій мами. Думка про те, щоб не засмутити її, псує твоє життя. Настав час з цим закінчувати, — тихим, але впевненим голосом промовила вона. Олена також запропонувала мені допомогти розпочати нове життя. Я подумала та погодилася.
Зараз змінити мої звички мені допомагає Олена та брат. Протягом цього року я багато досягла: переїхала на іншу квартиру, за яку плачу самостійно, ходжу на курси за новою спеціальністю та поміняла роботу.
У мене в гардеробі з’явився одяг, куплений мною за власним бажанням. З’явилися нові друзі. Вони приймають мене з усіма моїми перевагами та недоліками.
Мама не хоче навіть говорити зі мною. Вона чекає мого повернення додому. Думає, що в мене нічого не вийде, і я повернусь до неї зі сльозами на очах.
Я ніби нещодавно народилася. Все починаю наново. Іноді це лячно. Хочеться схвалення та дозволу з боку. Я перестала розчинятися, в чиїхось бажаннях, і мені здається, я наново з’явилася на світ. Я щаслива.
Головна картинка – pexels.
