– Мамо, це все пережитки!, – каже вона мені, – У мене є дитина, гарна робота, квартира і машина. Для чого мені чоловік?
– Як для чого?, – не розумію я, – Для підтримки, для поради, для старості… З ким ти в старості будеш, як твій син виросте і матиме власну родину?
– А ти з ким зараз залишилася?, – каже мені донька, – Тата рік як нема… То нащо мені чоловік?
Я не маю що їй на це сказати.
Не скажу, що у нас якась була в сім’ї неприємна ситуація, що її так від родини відвернуло.
Мій чоловік звичайний, як усі – не ідеал, але жити можна. Зарплату віддавав мені. Я розпоряджалася бюджетом, сама влаштовувала дітей в садок чи школу, бігала за довідками, по магазинах, готувала їсти, прала в емальованій ванній вручну і раз в рік мила вікна. Ну, звичайнісіньке життя, як у кожного.
Чоловік мій, Михайло, ніколи не буянив, сварилися час від часу, але ж то буває.
Прожили ми разом майже сорок років, коли його не стало.
Донька у нас найстарша, є ще молодша, яка і заміж вийшла, і онуків двійко. За неї я не переживаю, бо вона знає, що то таке бути дружиною і мамою – працюєш рук не покладаючи і думаєш, що колись буде віддяка.
А от Ніна…
Вона якась з дитинства, з самого малку, мала дуже такий дорослий погляд. Мені здається, що він у неї був ще тоді, коли вона була немовлям…
Все дивиться, приглядає і мовчить…
Гарно вчилася і без проблем поступила вчитися на юридичне відділення, закінчила і одразу ж знайшла собі роботу.
Про неї дуже добре відгукуються клієнти і її на роботі цінують.
Отак вона й на квартиру свою заробила, машину має, їздить відпочивати. І романи у неї були, але вона якось нікого біля себе не хоче тримати!
– Я не маю часу на стосунки, мамо, – казала вона мені колись, – У мене купа роботи і я маю все встигнути, а не борщ чоловікові варити.
– Та хіба справа в борщі? Ти ж одна і нема й до кого заговорити!
– Чого ж одна? У мене ж вазон твій є, жіноче щастя чи як він називається…
– Вазон? А ти його коли останній раз поливала? Засох весь як і твоє жіноче щастя!
Мені здається, що якби у неї був кактус, то вона б і його засушила…
Я не наполягала, щоб вона до тридцяти собі долю знайшла, але ж після тридцяти, то вже обов’язково треба!
А вона все ніяк.
А потім прийшла і сказала, що при надії. я так зраділа, думала, що й весілля далі буде…
– Мамо, ми з батьком дитини не планували нічого серйозного, тому я роститиму дитину сама.
– Як сама? А що люди скажуть?
– Мамо, тепер купа дітей без батьків, чому тут дивуватися?
І вже дитині шість років, їй на носі сорок, а вона й не думає собі шукати чоловіка.
– Мамо, в мене вже є єдиний і неповторний чоловік всього мого життя – це син. Нащо мені ще когось?
І вона цілком щаслива і виглядає щасливою, а я все не можу їй втовкмачити, що чоловік потрібен.
– Мамо, я все можу сама в цьому житті, то навіщо мені ще хтось чужий в хаті, який буде вимагати від мене уваги?
Як достукатися до доньки? Які слова сказати. бо я все вже їй перерахувала, але для неї ніяке кохання чи самотність не є аргументом. Я лише хочу аби моя донька була щасливою і одруженою, а вона ніяк і стоїть на своєму…
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота.
