Справжні батьки!
“Мамо, знайомся це Люда, моя дружина”.
“Тобто? Що за жарти? Славо…”
“Це не жарти, мам. Люда і я тільки що з РАЦСу, ми зареєстрували свій шлюб”.
Мама острахом дивилася на сина, ніби він на її очах перетворився в чудовисько, або витяг з рукава змію отруйну, і каже що вона тепер буде з ними жити.
Та вже краще б змія, думала мама, ніж незрозуміло хто…
А Катя? Як же ж Катя, синку… Що відбувається, що за безглуздий розіграш?
Син скривився
“Мамо, Люда моя дружина. Вона при надії, там моя дитина”
“Де там, синку?”
“У Люди, мамо… Я все сказав. Вона буде жити у нас, ну з нами… Ми будемо тут жити”.
“Ні”
“Що ні”
“Ви не будете тут жити, сину”.
“Як це?”
“Так… Це моя квартира синку”.
“Але ж я тут теж живу, я тут прописаний”.
“Бути прописаним і бути господарем, це різні речі”.
“Але куди ж ми підемо, мамо? Я вчуся, у мене державні екзамени через два місяці? Люда теж ще вчиться”.
“Пробач, але до чого тут я? Це твоя нова сім’я, яку ти свідомо, усе зваживши, з великої любові і взаємної поваги створив”.
Так що ти береш на себе повну відповідальність за свою сім’ю і йдеш в світле майбутнє, синку, пліч-о-пліч, на довгі роки, все як ти і мріяв…
“Ненько! Та що ж”
“Що, синку? Зрозуміло що ви сьогодні можете залишитися, і завтра теж. Два тижні вам на пошуки житла”
“Ви б хоч із законним шлюбом привітали, — нарешті заговорила дівчина Людмила”, — єдиний син все ж одружився.
“В тому-то і справа, що для єдиного сина, я не хотіла такої долі. Одружитися з першою зустрічною, знехтувавши всім, матір’ю, коханою дівчиною, собою”.
“Та ви що? Так як ви? Що ж ви таке говорите, Слаааав…”
“Що бачу — те й говорю. Ти що думаєш я дійсно повірю в неземну любов, яка раптом звідкись взялася? Ще місяць тому я про тебе знати не знала, та який місяць, я ще годину тому про тебе і не чула, а тут на тобі, одружився він… я все сказала”.
“Але там ваш онук!”
“Що за таке місце, «там»? Куди ви мені все показуєте? Що це за «там»”
“Я мало не збожеволіла, — розповідає Олена своїй подрузі, — уявляєш? Приволік незрозуміло кого, стоїть, рукави опустив, голову вниз, губи по коліно, мам я одружився, ууууууух. Таню. Чоловік, ялинки-патички. Що ж робити, Таню?”
“Так нічого, бабусею готуйся бути, і свекрухою. Тим більше у тебе приклад перед очима, твоя Августина Дмитрівна, — регоче Таня.
“Таню, не смішно він же справді одружився.
“Та годі”.
“Так! Таню, я бачила печатки в паспорті”.
” Оцее так…
“Угу”
“А що Катя? Як взагалі?”
“Я не знаю, Тань. Поговори з Катею, га? Ну твоя ж племінниця все ж. Від мене слухавки не бере”.
“Як буду говорити, обов’язково поговорю… Ой, бовдур, що він наробив”.
“Ой і не кажи”…
“Ми розійшлися, тітко, — шмигаючи носом каже Катя, — я не хочу нічого чути про цього гуляку.
“Ти можеш розповісти толком, що сталося, ти знаєш що з Оленою твориться?
“Тітка переживає?
“Ага, переживає… Та не дай Бог тобі дізнатися, що відчуває тітка Олена…
“Я пам’ятаєш тоді до бабусі поїхала? Пам’ятаєш? Коли вона нездужала. Тоді, він тітці Олені збрехав, що зі мною поїхав. Насправді ж ми тоді посварилися, і він був у Мишка на дачі, вони пили там, і зачепили собі цих, красунь. Мишко ж швидко від своєї позбувся. А ця прилипла як банний лист. Словом, ми посварилися знову, мені сказали що він з цією Людою був, ну я розізлилася, до біса послала. А тут вона, той во. Ну і як наслідок…
“Що ж ви накоїли, діти?
“А я тут до чого, це він.
“Що він? Ти біла і пухнаста, а він один винен? А ти? Не буває одного винного… Ти чого виєш?
“Я його люблююю, тітко Таню. Я виннааа, тоді Едіку дозволила себе провести, ми зі Славіком тоді поцапалися, і ще.., і щеее, він мене чмокнув, а я втекла. А Славік бачив і вони почубилися з Едиком…
Отакої, в юності все здається категоричним. Вся любов назавжди, всі сварки навічно, — думає Тетяна. Вона завжди була в хороших стосунках з племінницею.
“Ну НЕ плач, що-небудь придумаємо…
“Що?
“Я звідки знаю, але що-небудь, це точно…
“Ну що там, Олено?
“Пішли до її бабці жити, нехай йдуть. Не хочу їх ні бачити, ні чути. Дорослі, самостійні, ось хай відповідальність несуть. Дитина це не жарти.
“А чи ж дитя точно його?
“Каже його, типу впевнений на сто відсотків, ось і нехай, дон Жуан.
“Душа ж то болить.
“А то ж, Тань… Плачу кожен день.
Славік з Людмилою жили у її бабусі, ну як жили, виживали.
Бабка любила чарчину і компанію, особливо коли отримає пенсію. Їсти було нічого, на уклін до матері Славко йти не збирався — гордий.
Терпіння його скінчилося, коли якийсь старий, в Славчиному розумінні, поліз до Люди.
Пішов до матері, розповів все як є. Попросився додому, каже що працює після універу, вантажником.
Мати була здивованою. Людмила виявилася не такою вже й поганою господаркою. Намагалася допомагати на кухні, вміла добре готувати.
Артемчик народився кволим, і дуже схожим на Славіка, як дві краплі води.
Олена не показувала виду, що дуже любить малюка, коли брала його до себе в кімнату даючи можливість молодій матері відпочити.
Жінка розглядала і цілувала маленькі пальчики, тоненькі, мов сірники, круглі, червоні п’ятки. Гладила прозоре рідке волоссячко, зітхала вдихаючи давно забутий дитячий запах.
“Мій котик, здрастуй сонечко, я твоя бабуся, тааак, бабуля твоя. Ти моя дитиночко, ти моє щастя, шепотіла Олена і з любов’ю дивилася, на онука, що снував зморщеними ніжками. Ах ти, чоловічок мій маленький, хто намочив бабусю, га?”
Потроху серце Олени розтануло, вона вже не бачила нічого поганого в тому, щоб діти жили з нею.
Коли Артемкові було півроку, Люда заговорила про роботу. Грошей не вистачає, треба на своє житло збирати. Домовилися сидіти з Артемчиком всі по черзі, Люда вийде на роботу. І все. З цього все почалося. Приблизно через місяць, Люда сказала що на роботі, для того, щоб отримати підвищення потрібно їхати на два тижні в інше місто, на курси. Умовивши вічно похмурого Славіка, Олена відпустила Людмилу.
Приїхала вона сяюча зі свіжим загаром, зовсім не з солярію, з афрокосами і привезла в подарунок чоловікові кухоль з написом Одеса, свекрусі набір спецій, а Артемкові футболку з якорем.
Курси виявляється проходили в Одесі.
“Дивно так, — каже Олена Тетяні, — живемо в столиці, а курси чомусь не тут а в Одесі”
“А Славік що?”
” Так йому байдуже, Таню. Йому на все начхати”.
“А до дитини як?
“Та обоє однаково, мені здається не надто.
Через три місяці, Олена застала таку картину, Людмила збирає речі, свої і Артемкові.
“А ти куди?
“Я не витримую більше із вашим сином.
“Так? А куди ти зібралася?
“До бабусі.
“Аааа, до тієї самої?
“Так! — з гонором відповідає невістка, — у мене немає інтелігентних родичів, баба мене виростила, вже вибачте, яка є. Там ніхто мені не буде вказувати що робити.
“Он як…
“Так!
“А дитину з бабкою своєю залишати будеш? Ти ж розумієш, що Слава цього так не залишить.
“Та чхати я хотіла на вашого Славу, розмазня якась. Не потрібен моєму синові такий батько, ми собі кращого знайдемо”.
“Іди і шукай, дитину поклади на місце. Зробиш крок, викличу сто два, скажу що ти в мене дещо поцупила”.
“Ах ви ж… так ви”
“Так, я. Можеш бути вільна, одна. Але знай, йдеш, назавжди. Ти сюди більше не повернешся, ясно? З сином погратися, провести час, хоч кожен день. Сама жити тут більше не будеш. Вибір за тобою”.
Олена забрала онука, і пішла з ним до себе в кімнату.
“Він вам все одно не потрібен, — вигукнула Люда”.
“Серйoзно? — посміхнулася Олена, виглядаючи з дверей, — можна подумати, що тобі потрібен. потрібен, ага звичайно. Думала, що в казку потрапила? Хотіла за рахунок дитини виїхати? Та не змогла втриматися, стрибай далі”
Людмила притихла, а потім Олена почула шум дверей, що закриваються, Артемкові речі та іграшки залишилися сиротливо стояти посередині коридору…
Перша на підмогу прийшла Таня, вона допомагала няньчити Артемка, Славко після того, як пішла Людмила враз повеселішав.
Займався сином, як справжня мама.
Люда спочатку ходила кожен день, потім через день, потім сказала що потрібно виїхати по роботі, і перестала з’являтися, тільки дзвонила іноді, запитати як там Артем.
Потім, Олена так зраділа, прийшла додому, а там Катя.
“Катюша…”
“Тітко Олено, привіт, — зніяковіла дівчина, — тітку Таню терміново викликали на роботу, вона мене попросила посидіти з Артемчиком. Я зараз піду”.
“Куди це ти підеш? А хто ж мені допомагати буде, — строго насупивши брови, запитала Олена, — так не годиться, нянечко, сиди. Я готувати пішла”.
“Та ж я вже все приготувала, поки малий спав…
Олена звернула увагу, що онук зовсім не вередує при чужій людині і реагує на її голос.
Так вона ж не перший раз тут, дійшло до Олени.
От Танюха, от молодець.
Протримавши до вечора, не чинившу опір дівчину, Олена, побачивши те, як здивувався і зрадів Славік, хоч і намагався не подавати виду, Олена раптом згадала, що їй терміново потрібно збігати в одне місце, і відправилася до Тетяни.
План спрацював. Діти помирилися. Людмила сама подала на розлучення. Слава з Катею одружилися. У них народилася дівчинка, Оленка. Артем знає що у нього дві мами. Одна яка народила його, і мама, ну та, справжнісінька, просто мама.
“Так буває, — розповідає Артемчик другові, — так буває, що одна мама народила, а інша справжня мама, вона в цей момент, була зайнята роботою, ось як моя мама. Ну нічого, зате у мене дві мами, і обидві гарні”.
“А ти їх обох любиш?” — питає друг.
“Ннннууу, — замислюється малюк, — я маму справжню звичайно більше люблю, вона ж мама! А маму Люду, я теж люблю, ну не так, як мою матусю”.
“Правильно, — киває головою друг, а у мене мама одна, вона не працювала, вона мене народила сама, а ось тата два”.
“І так теж буває, — говорить Артем, — що тата два. Напевно твій тато з яким ти живеш теж працював?”
“Нііі, він тоді служив солдатом, зайнятий був”.
“Аааа, ну ось бачиш, нам з тобою пощастило”.
“Ага”.
“А ти знав, що є діти, до яких справжні мами і тата не прийшли?”
“Нііі, а де вони живуть, — злякано питає малюк, — в лісі?”
“Ні, в будинку. Уявляєш, він називається дитячим будинком. Там живуть діти, до яких ще не прийшли мами і тата”.
“Напевно вони працюють, або солдатами служать?”
“Мабуть”.
“Славо, Ігорю, ходімо на тиху годину, — говорить Марина Петрівна, вихователь в садочку, — Про що ви там шепочетесь? Втекти надумали, га?” — жартівливо запитує Марина Петрівна
“Ні! — кажуть хлопці, ми пре дітей говоримо, у яких не прийшли справжні мами і тати, і які поки живуть в місці, яке називається дитячий будинок”.
“Так мої ви хороші, хлопчики мої…”
“Марино Петрівно, ви що ви плачете?”
“Я? Ні? просто Петрик, пускає мені сонячних зайчиків в очі, а у мене від них сльози біжать”.
Автор: Mavridika de Моnbazon
Фото ілюстративне.
