fbpx
Історії з життя
— Ми повинні йому допомогти. – заявила мені матуся дізнавшись про долю мого татка. Цікаво, що про нас він не згадував з моменту моєї на світ появи. А тепер я повинна? Кому? За що? Ну з’явилась я на світ за його участі і що? Сумнівна заслуга скажу я вам. Навіть на скоринку хліба не потягне, якщо порівнювати з тим, що зробила для мене мама

Свого батька я не пам’ятаю зовсім. Вони розлучилися з моєю мамою, коли мені було два роки. Тато працював будівельником, почав вживати зайвого, і їхнє сімейне життя не склалося. Мама залишила його. Знаю, що після їхнього розлучення він приїжджав до мене кілька разів, але я тоді була зовсім маленька.

Аліментів він не платив, і грошей ніколи не давав, майна вони теж не ділили. З мамою мій батько також ніколи не контактував. Де він був всі ці роки, і як жив, нам не відомо.

Мене виховувала мама. Багато працювала, щоб дати мені освіту і все необхідне. Я ніколи не відчувала себе гіршою від інших. У мене було все, як і у дітей з повноцінних сімей. Необхідності в спілкуванні з батьком я теж ніколи не відчувала.

Я закінчила школу, потім університет. Влаштувалася на роботу і переїхала в сусіднє місто. Через рік я познайомилася з молодою людиною, через два роки ми одружилися. Ще через рік у нас з1явилася дочка. Весь цей час, моя мама прожила одна. Вона більше ніколи не виходила заміж і все життя присвятила мені.

Одного разу, коли мама приїхала до мене в гості, ми пішли з нею і дочкою на прогулянку. На вулиці до нас підійшла незнайома мені жінка і почала розмовляти з мамою. Тоді, я не звернула уваги на неї і не слухала їх розмови. Я відійшла з донькою в сторону. Коли моя мама підійшла до мене, вона повідомила, що ця жінка – сестра мого батька. Тобто, моя тітка. Дуже показово, що інтересу до мене і до моєї дитини вона не проявила. Як виявилося, жінка впізнала мою маму і вирішила повідомити їй, що мій батько став бездомним. Він продав квартиру, в якій жив з мамою, і в якій на світ з’явилася я. Всі гроші він пустив за вітром і залишився на вулиці.

Якщо чесно, в той момент я не відчула абсолютно нічого. Мені було байдуже. Не знаю, може бути це неправильно, і я повинна була пошкодувати його, але співчуття в мені не було. За все моє життя, ця людина не цікавився мною. Не цікавився тим, як ми живемо і на що. Він знав нашу адресу, адже весь цей час моя мама жила в батьківському домі, проте, ніколи не виявляв бажання бачити мене або спілкуватися. Мені немає за що жаліти цю людину. Я вважаю, що у всьому, що сталося з моїм біологічним батьком, винен тільки він сам.

Бачу, що мама місця собі не знаходить. Не спала ночами і ввесь час про щось думала. А вчора видає:

— Ми повинні йому допомогти.

Добридень! З якого б то дива? Він мені хто, за що я повинна бути йому хоч скибку хліба винною? Бо він мені життя дав? Сумнівна заслуга, якщо чесно.

— Подумай, доню, який ти приклад дитині подаси?

От після цих слів я і задумалась. А й справді. Що його робити?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page