Свекруха прийшла до мене, закопилила губи і каже:
– Це у тебе криза сорока, що ти таке вчудила?
Якщо подумати з її боку, то й справді, розлучитися після п’ятнадцяти років шлюбу – вибрик. Але якщо подивитися з мого боку, то я роблю велику послугу її синові, адже сама ж вона говорила, що нема чого зі мною жити, а їй треба онуків і Василькові спадкоємця.
На які хороми спадкоємця? На свою машину, яка вічно ламається і вся зарплатня йде на неї?
Не склалося зі спадкоємцем і не проходить ні хвилинки, ні секунди, коли я про це не думаю. Скільки я всього перечитала, перепробувала, перейшла… ніхто того не зрозуміє, тільки той, хто вже не має надії.
І в сорок я вирішила, що треба дати шанс і мені, і йому.
Я втомилася жити в постійному відчутті провини, а він хай собі знайде нову дружину і хай має хоч сто спадкоємців, щоб свекруха від щастя здуріла.
Всі будуть щасливі, мусять бути, нарешті, щасливі.
Ми розійшлися все з рішеннями стосовно поділу майна, але ось тут і виникла заковика – квартира наче й пополовині, але ж криза на ринку нерухомості не дає нам її вигідно продати. Тому ми з чоловіком вже розлучені живемо майже рік в одній квартирі. Домовилися лиш про одне – ніхто до хати не веде нікого, а так наче сусіди.
Я вирішила, що з нагоди завершення шлюбу, куплю собі неймовірну сукню. Я в ній ще нікуди не ходила, а просто вдягла. Помилувалася собою і поставила в шафу, як символ того, що я ще маю шанс на краще життя. ось трохи дух переведу і знайду своє щастя.
Але минуло більше року, а все у мене, як не у людей – далі з чоловіком в одній квартирі, особистого життя нема ніякого, але найгірше те, що я в плаття своє не влажу!!!
Розумієте, час від часу, в приступах розпачу, я те плаття вдягала як нагадування собі, що все ще попереду. А тут – ніяк! Я вирішила, що маю сісти на моркву з огірками, бо своє життя не треба отак змарнувати!
Василь побачив, що я наминаю салатик і наче навмисне на кухні взявся робити свій фірмовий плов! Запах, що мене аж живіт крутить.
Але я витягла плаття з шафи і повісила, щоб я бачила заради чого все це затіяла! Трималася я, а потім як побіжу у вбиральню. Та ну ту дієту, бо я видно вже собі шлунок зіпсувала.
Не могла я того дня ні плов нюхати, ні огірки їсти. Зранку те саме – отже, вже роки беруть своє. Я тоді до лікаря з отакенною карткою пацієнта і кажу, що не можу в собі нічого втримати.
Лікар так дивиться, а потім каже:
– А ви не при надії?
Я як розізлюся! Я тією книжкою йому під носом теліпала, щоб він подивився на всі ті діагнози і мене більше не нервував!
Ледве лікар мене привів до тями тим, що попросив здати аналізи. На наступний прийом він мені з порога сказав:
– Пані, заховайте свою книжку, бо ви при надії!
Я сіла… Ну, було у нас з Василем разок… В мене щось на роботі було чи що… Але ж то разок!
А ми ж разом жили п’ятнадцять років!
Я тоді до Василя, але перед тим взялася до його плову, вишкребла до дна, сиджу на кухні вся така щаслива.
Він заходить і дивиться на мене і на каструлю.
– Сам винен, – кажу йому я.
– Це ж у чому?, – питає мене Василь.
– Та в усьому, – кажу йому, – Я при надії.
Василь довго дивився на мене… А потім як обніме!
Ми помирилися, добре що хоч хату не продали.
Свекруха щаслива, каже, що кращої невістки їй не треба.
Плаття я поки запхала в шафу, ще коли одягну, може через рік…
Фото Ярослава Романюка.
