Ми сиділи за столом, розмовляли, підіймали тости, якось усе ж було добре. Аж тут брат чоловіка починає розповідати про те, як він нещодавно у нас гостював. Він говорить, а мені хоч крізь землю провались, відчуваю, що от зараз не стримаюсь і вимовлю йому усе. А свекруха дивиться на нас із явним осудом: “Що, справді так було? Ліно, хіба ти не знаєш, як гостей приймати треба?”.
Ми із чоловіком проживаємо у столиці. Маємо свою власну однокімнатну квартиру. вклались у будівництво двокімнатної. Нині мусимо виплачувати кредит щомісячно, тож із грошима у нас не надто густо. Економимо, купуємо найнеобхідніше лиш, як собі. так і донці.
Ми обоє працюємо на двох роботах. Я бухгалтер, можу підробляти віддалено, а от чоловік мій окрім основної роботи ще й таксує. Якщо чесно, то ми із ним майже не бачимось, ото хіба зранку, або перед сном, та й то, якщо я не за комп’ютером, а він не за кермом. Добре, хоч донька у свої десять самостійна людина. Поки все у нас іде на те, аби швидше за другу квартиру розплатитись і ми всі стараємось заради цього.
А місяць тому, якраз перед початком навчального року, до нас зателефонував брат мого чоловіка. То був вечір. десь година восьма. Він просив забрати його із автовокзалу. адже вони із сином приїхали заселятись у гуртожиток ВУЗу де племінник чоловіка буде навчатись.
Я була вже в ліжку, адже день був напруженим і я нездужала, а чоловік саме таксував. Я пояснила родичу, що забрати ми його не можемо, тож він повинен на таксі приїхати, або скористатись метро, тут всього дві зупинки їхати. Сама ж стала і приготувала для нежданих гостей спальне місце. У нас квартира не надто велика. У єдиній кімнаті усе заставлено: два ліжка, стіл, шафа і комод. Гості у нас сплять на кухні. Ми виносимо стіл у коридор і розкладаємо диванчик, що там стоїть.
За пів години брат із сином уже стояли у нас на порозі. Я їх нагодувала, показала, що й до чого. Сама ледь від утоми на ногах стояла, та й вони з дороги були виморені, тож чоловіка мого з роботи чекати не стали – лягли усі спати.
Наступного ранку я прокинулась о шостій, адже о восьмій уже повинна була бути в офісі. Того дня, навіть кави собі не зварила, адже на кухні гості спали. Зайшла води випила і на тому добре. Чоловік мій прийшов за північ. тож він також ще спав. Я зібралась тихцем і пішла на роботу. Коли я при йшла ввечері гостей уже не було. Чоловік розповів, що відвіз їхдо інституту, а нині вже брат і вдома. На тому і все.
А тепер уявіть моє здивування, коли при всій рідні починає брат чоловіка розповідати:
— Мусили самі таксі оплачувати, хоч і просили нас із автовокзалу забрати. Там дві зупинки метро, але Галя (я), не захотіла виїхати нас зустріти. Каже: “Таксі беріть, або самі їдьте”. Спати нас на кухні поклали на старому дивані. Я ж усю ніч вертівся, не міг очі заплющити і влягтись нормально. Увечері погодували, а на ранок як сам собі хочеш. Добре, що брат бутерброди якісь зробив, але хіба ними будеш ситий? Добре хоч брат зранку відвіз куди треба було.
він говорить, а я відчуваю, як закипаю просто. Мало того, що приїхали без попередження, та ще й тепер я винна що не так зустріла? А тут ще й свекруха головою скрушно хитає:
— Відколи це вже так гостей зустрічають, Ліно? А виїхати за ними на тому ж таксі? Вони ж села у місті великому вперше, хіба не можна було зустріти? А чого було не покласти їх на свій зручний диван? Відколи це гості на кухні сплять. Ти ж бачиш, якщо до нас хто приїздить, так ми із дідом усе найкраще дістаємо. аби людей зустріти достойно.
Чоловік мій на сміх усе перевів, мовляв. будуть знати, як до нас на гостину приходити, а от я сміятись не могла. Мені було дуже прикро чути таке в свою адресу. та й не розуміла я за що саме мені повинно бути соромно.
От скажіть, я чогось не знаю? Невже я мала якось інакше вчинити? Хіба гостей не так приймають?
10,10,2023
Головна картинка ілюстративна.
