Батьківські крила.
— Артеме, ось що я тобі скажу.
— Так, тату?
— Як щодо того, щоб політати?
І батько підкинув мене вгору. Я сміявся від захоплення. Коли він ловив мене, я просив:
– Ще! Ще!
І він підкидав мене знову і знову.
Через тринадцять років я був на межі емоційного зриву через те, що втомив себе підготовкою до іспиту для вступу до престижного вишу. Батьки підтримували мене і підбадьорювали, намагаючись вселити впевненість, яка, мов морська хвиля, то захльостувала, то покидала мене. І коли, незважаючи на всі мої зусилля, я не набрав необхідну кількость балів і сидів у своїй кімнаті спустошений, увійшов батько, сів навпроти мене і сказав:
– Артеме, ось що я тобі скажу.
Я роздратовано глянув на нього, чекаючи на те, що він почне мене заспокоювати, типу: не здав – не біда, головне, що спробував – але він сказав інше.
– Знаю, навчання на юриста на платній основі коштує величезних грошей, але ми з матір’ю зможемо тобі допомогти. Твоїх балів не вистачило для вступу на бюджетну основу, але ми потроху відкладали, і зможемо заплатити за перші два роки навчання, а далі – накопичуватимемо на інші. Затягнемо пояси, але ти станеш юристом.
— Але ж ви хотіли новий автомобіль?
— Кататимемось на старому. Твоє навчання важливіше.
– Але я навіть не знаю, чи я хочу бути юристом.
– Хочеш! І завжди хотів! Зараз ти втомився від іспитів, засмучений, але мине час, і ти зрозумієш, що це твоя професія, а ми тобі допоможемо.
Я відчув, що в мене виростають крила і перехоплю подих. Я вступив. За п’ять років отримав диплом юриста.
Потім почалося довге скніння на посаді діловода, поки мені не запропонували посаду помічника судді. Я приїхав до батьків порадитись.
— Артеме, ось що я тобі скажу, — почав батько. – Це не те, про що ти мріяв. Не йди на компроміс. Ти хотів бути суддею, а не помічником. Як часто помічник судді стає суддею?
— Не часто.
— Ти хотів сказати ніколи.
— Так, практично ніколи. Однак що ж я можу вдіяти, якщо судді просувають своїх родичів. Суддя з «господарського» через місяць вже йде на пенсію, він просунув свого племінника, хоча той молодший і менш досвідчений. Я ніколи не стану суддею.
— Тут ні. Але спробуй в іншому місті, – голос батька звучав упевнено та переконливо.
Я замовк, приголомшений ідеєю, яка мені самому не спадала на думку.
— А як же Світлана (моя дружина, вона була при надії), я не потягну утримувати сім’ю на новому місці.
— Артеме, ми допоможемо тобі матеріально, можеш навіть не хвилюватися через це.
І знову відчуття, що мене підкидають у повітря і у мене перехоплює подих від захоплення, бо ще не все скінчено, є вихід із глухого кута. Я зміг вибороти посаду судді господарського суду в адміністративному центрі іншої області.
І ось тепер, коли я давно вже перетнув піввіковий рубіж, я приїхав до батька на його ювілей. Мама теж, слава Богу, жива. Вона молодша за батька на кілька років, її ювілей попереду.
Ми сиділи за столом у невеликому сімейному колі. Приїхала навіть моя дочка зі своїм обранцем, але моєї колишньої дружини не було, ми з нею давно розлучилися, а кілька років тому остаточно розсварилися, і відтоді більше не розмовляли. Я намагався знайти їй заміну, але так ні з ким і не одружився.
— Атремчику, ти чого мало їси? Любий, багато не пий, – мама турбувалася про кожного з нас, особливо про батька. Той виглядав дуже жвавим, але роки брали своє; вони вже забрали волосся з його голови, але позитив – вони не зможуть забрати ніколи.
Коли всі роз’їхалися, ми залишилися з батьком удвох. Я з сумом дивився на те, як важко він рухається, сили поступово покидали його. Його руки залишаються рідними. Хоча вони більше ніколи не зможуть підкинути мене вгору.
— Артеме, ми чомусь так рідко бачимося з тобою.
— Так, тату, робота забирає у мене увесь мій вільний час.
— Ми з матір’ю порахували, що ти скоро маєш вийти на пенсію, так?
— Через рік. Але що робити на пенсії? Працюватиму, поки не виженуть.
Батько трохи нахилився вперед і пильно подивився на мене.
— Артеме, я тобі ось що скажу.
Його голос раптово став твердим, як у роки, коли він був на вершині своєї батьківської сили. Я дивився на нього з цікавістю, чекаючи, що ще важливого він може сказати своєму дорослому синові? Чим допомогти? Який життєвий секрет зможе відкрити?
— Зателефонуй їй, — раптом сказав він.
— Кому? Світлані? Навіщо?
— Подзвони. Пообіцяй, що подзвониш.
— Це безглуздо.
— Пообіцяй! – його голос брязкав, мов сталь.
— Добре, батьку, обіцяю, — і тільки після цих слів грізний старий розм’як у кріслі і знову перетворився на звичного добродушного тата.
Пізніше я набрав номер своєї колишньої дружини.
— Привіт.
— Привіт. Рада, що ти зателефонував.
І в цю мить мені здалося, ніби сильні руки знову підкинули мене вгору! Батько знав, що саме Світлани не вистачає в моєму добре влаштованому житті.
— Може, сходимо кудись?
— Я не проти.
І я полетів!
Автор: Stavr Hodinovych.
Фото ілюстративне.
