Я б свого чоловіка й не чіпала з тими грошима, бо ж і не жили багато. Але доньці на наступний рік треба було поступати і я тоді йому каже:
– Василю, ну всі ж їздять то в Київ, то в Одесу і заробляють непогані гроші. Ну візьми ти всі свої відгули, відпустки і поїдь.
– Тобі мало грошей? Тобі скільки не дай, то мало грошей! Добре, я тобі поїду… я тобі зароблю…
Я сіла і сльози мені очі застеляли. За двадцять років спільного життя в цій квартирі, ми лиш раз поклеїли шпалери, бо міняли вікна на пластикові і треба було попри вікна все обробити.
Опалення старе, добре, хоч бойлер поставили і двері змінили на утеплені, бо все видувало з квартири. От і всі статки та всі мільйони, якими мене годує чоловік. я вже не знаю куди й діти. З меблів диван старий, навіть не міняю оббивку, а застеляю зверху ролапом і так пружин не чути.
Матраци що нові купили на ліжка і все.
Василь заробляє мало, бо він комунальник, а там так платять, як і працює. Я теж в школі багато не заробляю.
А треба ж і одягнутися, і поїсти, і оплатити комунальні.
Поїхав він з таким пафосом, що я вже й сама дивувалася, що ж це з людиною та таке робиться. Чого ж так не хотіти для своєї рідної дитини заробити копійку?
Спочатку телефонував раз в тиждень, наче все добре…
Я вже й гроші рахувала, що як Бог поможе і Діана поступить на державне, то лиш з тих грошей йтиме на житло і харчування, і мені перепаде на якусь сукню…
Минуло два місяці і тут зв’язок з Василем обірвався. Я подумала, що з ним щось сталося, давай вишукувати хто з ним їхав, хто що знає. Добре, що хоч знала, який об’єкт будують і тоді взяла сумку і в Київ та до того місця. Розпитала я людей, знайшла і будову, і колег Василя…
Ті очі пускали, мовляв, знати не знаємо, де він дівся… Спочатку працював з усіма та жив в вагончику, а потім зник: перестав приходити на будову і речі свої з вагончика забрав.
– Ви мені тут не крутіть!, – я вже не витримала, – де він є?
Вони й розкололися, що познайомився з продавщицею, яка й власниця по сумісництву і в неї живе, де хата біля магазину.
Я туди – а там ідилія: сидить мій Василь за столом та пельмені наминає, а біля нього сидить та жінка і очей не зведе.
Ми як глянули одна на одну і давай сваритися, з ким же має Василь лишитися. В повітрі літали тарілки, слина, волосся і добірне слівце, а Василь спокійно жував пельмені і бровою не вів.
– Стоп, – вигукнула я…
Ми з жіночкою завмерли. А я їй кажу:
– Ми інтелігентні розумні жінки. Давайте спитаємо в Василя з ким він хоче бути: з законною дружиною і донькою чи з вами і пельменями?
А Василь, бачте, не знав, що вибрати…
– Ти мене не цінуєш, на будову відправила в тісний вагончик, а Люба мене прийняла в хату і нічого не вимагає, лиш би я був поруч… Я не знаю, що вирішити…
Я просто не мала слів… І через цього чоловіка я мало не лишилася зуба?
– Їж не обляпайся, – побажала я їм обом і поїхала додому.
Донька моя поступила на державне в наше містечко, тому ми зекономили ще й на житлі.
До мене залицяється вдівець з п’ятдесят п’ятої, чоловік тямущий, він нас в домі все ремонтує. Я ще вагаюся, але як Діанка знайде собі чоловіка, то я переїду до Володі: і до онуків буде близько, і до роботи. Що мене дивує, що Володю не треба просити щось робити – він сам все знає, що і як треба… Чого ж я тоді з Василем стільки років мучилася?
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
